>

Чи вирішить такі проблеми децентралізація?

децентралізація - Роздільна

Підстав для такого запитання надмірно багато. Одні кажуть про те, що це вже колись було. Тоді об’єднували колгоспи, багато точилось подібних розмов, протиріч і нічого доброго із того не вийшло — розвиток отримали тільки центральні садиби, а решта потрохи занедбали і згодом навіть населені пункти зникли.

Досвід минулої ери

Інші, уже сучасники, кажуть, що це занадто вигідно, порахували навіть заздалегідь майбутні вірогідні кошти. Така думка цілком слушна, адже споживче відношення при сьогоденні до суспільних відносин і взагалі до життя (коли і вмерти дорого) є виправданою. Так, першочерговими є «Їх Величність» гроші. І коли децентралізація сьогодні зводиться до розмов в більшості (нікого не хочу образити) малоосвіченими місцевими можновладцями лише про гроші, то ми завідомо стаємо заручниками ще однієї, мабуть передостанньої перед земельною катастрофи.

Я також дозволю собі провести деякі паралелі із цього приводу, але на таку думку мене навіяла зовсім конкретна історія, конкретної пересічної людини із конкретного села у Роздільнянському районі. Власне, подібних історій безліч по всій Україні, і причина одна.

Почну із того, що я, як громадянин і як депутат районної ради, є палким прихильником продуманої децентралізації. І якщо вже за паралелі, то я, як сільський мешканець від діда — прадіда, свідомо пам’ятаю, знаю і переконую, що ще в історично недалекому нашому минулому людина у будь-якому нашому селі у сільській раді за місцем мешкання могла за копійчане державне мито оформити купівлю-продаж своєї нерухомості, скласти заповіт, отримати спадщину, укласти шлюб, зареєструвати смерть і новонароджене немовля.

І це попри те, що цим займалась у сільраді одна людина на одну державну зарплатню. Якщо хтось і хотів віддячити із нашої української доброзичливої ментальної порядності і гостинності, то не більше ніж як за пляшку чи пакунок солодощів, у крайньому випадку — зарізаною куркою.

У кожному селі можна було пошити собі одяг, звернутися по першу невідкладну медичну допомогу до ФАПу, крім того, у районі функціонували по 5-6 цілком пристойних медичних амбулаторій із своїми стаціонарними відділеннями, у тому числі пологовими. Їхати у район була необхідність лише, щоб щось продати на ринку із власне вирощеного, за викликом в райвійськкомат, суд чи міліцію, на операцію до Центральної районної лікарні, можливо, на концерт чи у театр.

Звичайно, життя було не із солодких, та скажіть мені будь ласка, коли на селі воно було не таким?

Бабусині поневіряння про спадщину

Так ось. У селі Кошари Роздільнянського району мешкала собі звичайна родина Пержевських. Все життя подружжя на землі та біля тварин. Жили біль-менш заможно, мали гарний будинок, тримали власне господарство, працювали у місцевому радгоспі і при розпаюванні отримали два земельних паї загалом понад 15 га. Виростили двох синів, старший у Москві, а з меншим лихо — переховується від правосуддя, і де його доля носить — невідомо. Мабуть і це також прискорило смерть господаря. В помешканні залишилася сама господиня Л.І.Пержевських із зареєстрованим меншим сином, що у розшуку і з таким же правом на спадщину.

Постало питання оформлення спадщини від померлого чоловіка як самого будинку, бо неможливо сплатити послуги за постачання води, газу, електроенергії, так і отримання сплати за оренду земельних паїв, бо орендар ще за 2016 рік розрахувався по совісті, а далі каже: «Бабусю, оформляй землю на себе, бо більше не зможу». Ось тут настав час і треба їхати в район! За 70 років свого життя можливо зо 5 разів вона була у Роздільній і то тільки на базарі, а зараз: «Держгеокадастр, нотаріус, адвокат, позов до суду, ДАБІ, ЦНАП, пенсійний фонд, податкова служба, Одеський державний архів…», язика зламаєш, а ще підступитися до них треба.

Такі високі палаци, сходи, світло, брами на дверях, відеокамери, самі навіть невисокого рангу посадовці мордаті, напищені, суворі, і де тій бабусі, яку земля вже досить добре до себе притягує, розпрямити свій поперек, щоб хоч обличчя їх побачити. А ті ж оцінюють не громадянина із його зверненням, проблемою, а потенційного клієнта з гаманцем, зараз навіть у лікарів не пацієнти, а клієнти. Інша справа працівниця у сільраді своя, сусідка, корів разом на пасовище виганяють, у лавці зустрічаються, діти — онуки у школі разом навчаються. І що ж, під виглядом боротьби із корупцією (не на «горі», а у селі) усі повноваження віддали новоствореним чисельним структурам із багатомільйонними державними бюджетами комусь і десь, де отримати навіть банальну довідку, треба ще мати довідку, що ця довідка тобі потрібна. Треба написати заяву та через тиждень чи два приїхати і можливо її отримати. Ви скажете, що це не так? Якби я слухав тільки те, що кажуть по телебаченню, то був би на вашому боці. Мовляв, що все швидко у якихось центрах, чи в електронному режимі, чи ще щось там завдяки успішним грузинським чи латвійським реформам у нас все миттєво вирішується. Та де ж та межа людського страждання, терпіння ?

Ходить 70-літня бабуся Пержевських із жовтня минулого року на тиждень по два рази попід відомчі вікна, заглядає в них із дороги і щоразу додому повертається плачучи. Автобус один раз на день і то не щодня, замість п’яти рейсів у день, як ще зовсім недавно. Поки їздила, вже у районі скоротили і самого державного нотаріуса, а архів вивезли до Одеси, син із Москви із-за подій під будівлями філій «Сбербанка Росии» в Україні не в змозі переслати щомісяця невеличкі кошти, як-не-як, а в еквіваленті однієї української мінімальної пенсії, чим міг допомогти раніше, і який тут адвокат за 1300 грн. на місяць пенсії?

Довідкові знущання

Взялися ми в офісі МДО «Депутатський контроль» як і чим могли допомогти старенькій, а для решти нема таких повноважень, треба боротьба, вишукування доказів, представництво у судах. Далі повели бабусю до недавно створеного Центру надання вторинної безоплатної юридичної допомоги незаможним громадянам із багатомільйонним бюджетом по Україні для цих Центрів і розхваленим на усі боки. Зустріли ввічливо, взялися допомогти, та через годину бабуся повернулася і каже показуючи на клаптику папірця список документів, що це треба надати їй, аби довести, що вона незаможна і має право на таку допомогу. А це ксерокопія паспорту і ІПН, довідку із пенсійного фонду про розмір пенсії, довідку із податкової служби про доходи.

Нам, самодостатнім громадянам, звикнувши до подібного, на перший погляд видається зрозумілим, логічним і правильним. Ми не за кордоном, де якщо протягом 10 днів не вирішується їх питання за лише одним зверненням, то заявник подає до суду і завідомо автоматично виграє справу із величезним відшкодуванням збитків.

У нас інші правила, та невже у Центрі не в змозі зробити ксерокопії, а тільки можуть спровадити бабцю шукати спритних підприємців, невже держава не могла надати можливість Центру доступу до усіх баз даних?

А тепер на мить уявіть, як можна здобути ці довідки? Ксерокопії ми в офісі їй зробили. Завдячуючи особистим стосункам, зателефонували до відділення Пенсійного фонду і нам через 15 хвилин, розуміючи ситуацію із бабусею (щиро дякуємо особисто Лілії Кириленко), працівники принесли відповідну довідку прямо до офісу. У податківців складніше. Зателефонували і за порадою заступниці Н. Козовякіної відвели бабусю до відповідального працівника. Щоправда, швидко прийняли від бабусі власноручну заяву і пообіцяли лише через тиждень видати. Тобто, треба приїхати ще зайвий раз, впіймавши рейсового автобуса. Чекаємо, серйозні дані про доходи за земельні паї, таємниця, ретельна перевірка, резолюції, дозволи і все таке… порядок.

— Чи не знущання?

— Так.

Тим часом зустрічаюсь особисто із очільником Центру надання цієї юридичної допомоги паном Твердохліб. Ця людина справила на мене перше позитивне враження, я йому розповів про те, що випадково натрапив на цю історію і просив його сприяння у вирішенні складного питання. Чиновник констатував, що у цій історії щось не так, тут багато винуватців серед працівників і тієї ж сільради, Управління соціального захисту, депутатів (про тих, що йшлося вище) і взявся бабусі допомогти особисто. Завчасно дуже вдячний і бажаю, щоб йому це вдалося. Будемо слідкувати.

То ж на кого наша надія?

А як же децентралізація? Чи залишаться у районах ці жирні коти, що виписують довідки, робити якісь оцінювання, оформляти заповіти, спадщини, дарування тощо за шалені кошти? До речі, від цієї бабусі я вперше почув, про те, щоб подарувати у селі, наприклад, своєму синові свій будинок, приблизно 1960 року власноручної побудови, мені обійдеться приблизно у суму 10 тис. грн., а потім ще синові сплатити чималий податок. Якщо вони залишаться, то сама ідея децентралізації позбавляється усілякого сенсу. Я не бачу сьогодні у країні ні політичної, ні іншої волі позбавити цю зграю шакалів економічного підґрунтя. Де необхідно буде шукати їх і за які гроші після об`єднання громад — я взагалі не знаю. Якщо зараз хоч у район усі їдуть, то куди потім? Як сьогодні пропонується об`єднати громади, що навіть автомобільного сполучення не мають поміж собою? Крайній буде староста, без грошей, без повноважень, а тому і без бажання.

Розікрали, розвалили, а тепер беріть, господарюйте і через тиждень відповідайте. А не краще навпаки? Відновіть, побудуйте і передайте.

Нема коштів? Не крадіть. Вкрали? Віддайте хоч частину, та марно.

Поки є час, поки нас законодавчо не об`єднають, рахувати майбутні доходи треба, однак насамперед треба виборювати право за самоповагу, зручність, комфорт, якість життя та інші цінності через повноваження, послуги і широку індивідуальну відповідальність.

Для порівняння зазначу (ніколи не був у Сінгапурі), кажуть, що там можна робити що завгодно: бешкетувати, палити, плювати, топтати газони і навіть стояти на голові, і все це кому заманеться. Так, можна, не заборонено, але за все це штраф у 500 доларів. Нема коштів сплатити — будьте так ласкаві до арешту, або примусових робіт на цю суму. Такий «Orqnung» (в перекладі з німецького — порядок, ред.) нам чомусь самим не до вподоби. Шкода. Я за! А ви?

Фундамент нашого заможного життя закладається нами і не обов’язково за вказівкою від царів-офшорників, блазнів, кнопкодавів. Саме нами, зважте на це.

Микола ПАЛІЙ,
депутат Роздільнянської райради,
голова районного офісу МДО «Депутатський контроль»

Поделиться статьей в социальных сетях: