>

Чому захисники країни поневіряються без допомоги?

воїн АТОНа фото: Анатолій КРАВЧЕНКО, учасник АТО

Доля ще одного воїна стурбувала редакцію «Народної думки». Сподіваємося, що відгуки після виходу публікації цієї статті дійдуть до тих чиновників, які розпоряджаються долями таких, на сьогоднішній день беззахисних, захисників та почнуть професійно займатись своїми обов’язками.

А історія цього хлопця проста. Анатолій Кравченко народився 28 квітня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського (нині Захарівського) району Одеської області, українець, громадянин України.

Як і годиться, свого часу, а саме 1998 року пішов в перший клас Ленінської середньої загальноосвітньої школи, яку закінчив в 2006 році.

Під час навчання в школі неодноразово брав участь у шкільних та районних олімпіадах з різних предметів, займався спортом, був активним учасником і переможцем конкурсів та змагань.

З 2006 по 2008 рік навчався в Одеському професійному ліцеї морського транспорту. З 2009 по 2010 рік був призваний до лав Збройних сил України. Після повернення з 2011 по 2014 рік працював охоронцем в одній із приватних фірм в Одесі.

Коли почалася війна на сході країни у 2014 році, Анатолій був мобілізований в 18-й батальйон Територіальної оборони м. Одеса, де проходив службу на кордоні Придністровсько-Молдавської республіки. В серпні цього ж року був відправлений в зону АТО разом зі своїми побратимами, де захищав цілісність та недоторканість нашої батьківщини.

В жовтні 2014 року під Маріуполем сталося страшне: на очах Анатолія загинуло чотири його товариша, а сам він отримав важке поранення. 20 жовтня того року Анатолій отримав медичну допомогу у Дніпрі, де переніс 5 операцій, після чого був переведений до Одеського військового шпиталю на подальше лікування. Нагороджений медаллю «За оборону Маріуполя». Демобілізований 4 листопада 2015 року. Відважний воїн нині має проблеми зі здоров’ям та потребує медичного втручання.

Досі Анатолію важко згадувати ті дні, які він пережив у пеклі та зі сльозами на очах згадує своїх загиблих товаришів, які так як і він мріяли повернутись до своїх сімей, але доля розпорядилась інакше.

«Я пишаюсь тим, що я виріс таким, як мій покійний батько, що свого часу теж пережив пекло Афганської війни. На превеликий жаль, він не дожив до того часу, щоб гордитись своїм сином. Проте зараз в моєму житті з’явилося світло, я одружився і в мене народилась чудова донька, яка є сенсом мого життя», — говорить Анатолій.

На жаль, важке поранення Анатолія стало причиною його інвалідності. Він потребує лікування та реабілітації, але на це немає коштів. Вже півроку покалічений захисник країни не може отримати пенсію з інвалідності, навіть після того, як зібрав всі необхідні довідки та надав до Одеського обласного військкомату. Незрозуміло — чи це бюрократичні перепони, чи не бажання чиновників допомогти нашим захисникам, а може просто службова халатність?

Ігор ДРАГОМЕРЕЦЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: