>

Інвестор свого майбутнього

Татарбунарська птахофабрика – це одна із візитних карток не тільки свого району, а й Одещини. Її знають по всій Україні. Виробництво заснував Владислав Носаченко, яким управляє ним й по цей час. Цей матеріал для тих, хто можливо втратив надію на краще.  Не поспішайте з тим, підведіться духом, і у вас обовязково все вийде.

 

Владислав Павлович, як народилася у Вас ідея створити власний бізнес?

— Вона виникла спонтанно, до того часу ми навіть і не думали цим займатись. Взагалі, покликання мав інше, люблю конструювати, працювати з металом. Закінчив училище за спеціальністю слюсаря-монтажника. Планував працювати на атомній станції , яку на той час будували в Теплодарі, але як уже всім відомо, будівництво заморозилось. Повернувся додому, одружився.

Десь у середині буремних 90-х мій товариш запропонував займатись утриманням батьківського стада курей. На початок коштів у нас не вистачило, щоб утримати їх хоча би півроку поки виростуть, і ми продали курчат у місячному віці. Порахували – є прибуток. А далі разом з дружиною почали будувати велику хату. І оскільки нам не вистачало площі для вирощування птиці, то жили в одній кімнаті з дітьми. А в інших чотирьох розмістили клітки,  де вирощували птицю. Таким чином нам курчата будували хату.

 

 

Коли відчули перший вагомий результат у своїй роботі?

— На третій рік я зрозумів, що це моє. Справа в тому, що цей бізнес важко змінити та перепрофілювати. Скажімо, ті хто займається рослинництвом, може якось змінювати напрямок за рахунок  сівозмін, та власне кажучи, й з точки зори кон’юнктури ринку. А у нас – ні. Якщо взяв птицю, то мусиш займатися тільки нею, до того ж кожен рік потрібно вкладати чималі кошти. От  і купуємо нові ферми, завозимо туди клітки, обладнання. І найцінніше – це все неможливе без досвідчених людей.

 

— Довічне питання – де брати кошти, де взяти отой «пресловутий капітал». Вам доводилось брати банківські кредити для розкрутки свого бізнесу?

— Ні, ми самі  були інвесторами свого майбутнього, до того ж докладали у власну справу нестримне бажання, навички та енергію. Кошти у розвиток вкладали тільки ті, які самі й заробили. В ті часи кредит було взяти важко, отож обійшлись без них.  Початкове обладнання я виготовляв сам.  Практично це виглядало так, що майже увесь прибуток відразу був реінвестований у власне виробництво. Тобто – заробив кошти, і кладеш їх не у власну кишеню, а знову в справу. Обставини спонукали нас вчиняти саме так. Ми потрапили в справжні конкурентні, ринкові умови, в яких почали робити наголос на об’ємах та гнучкій ціновій політиці. І зовсім не так вже й давно, може років з 6-7, як ми змогли, нарешті, дозволити собі частину прибутку витрачати на себе.

Якщо ми мимоволі допускались якоїсь незначної помилки, то це відразу відображалось на якості птиці, яка не продавалась. Це, даруйте, не партія капців, які можна уцінити і хоч якось продати.  Наш товар – жива істота, яку треба щодня годувати та доглядати. Птиця має бути абсолютно здоровою, відповідати необхідним санітарним нормам.

 

— Хто вас контролює?

— Тільки ветеринарна служба. А якість контролює найвибагливіший та найприскіпливіший контролер – покупець. Якщо ми виростили і продали неякісну птицю, то через 3-4 тижні вона може загинути. Тоді наступного року наш покупець до нас не прийде. І ми це дуже чітко розуміємо.

 

 

 

т2

 

 

— За роки роботи у вас напевне зявилось чимало постійних клієнтів…

— Так, це і пенсіонери, і малі господарства. І хоча наша географія розповсюджена по всій Україні, вважаємо себе середнім виробником. Є набагато потужніші підприємства. Кількість курчати при покупці у нас – від однієї штуки і більше. Сама порода птиці – ексклюзивна, м’ясо-яєчна, невибаглива, і є оптимальним варіантом для вирощування в домашньому господарстві. Сегмент оптової торгівлі взагалі непрогнозований. Дуже чутливо реагує клієнт на кон’юнктуру ринку, прискіпливо слідкує за ціною.

 

Чи важко підбирати кадри, як взагалі будуєте стосунки у колективі?

— Середній стаж роботи працівників на нашому підприємстві – 6-7 років. Але є й такі люди, а це десь в районі 20%, які пропрацювали зі мною 20 років. Ми вкладаємо в людей знання, досвід, і зацікавлені аби вони і надалі використовували його саме у нас. Стосунки з людьми – сімейні. Я дякую Богу, що склалося саме так, і впевнений в кожному з них на всі 100%.  Дуже пишаюсь своєю командою, і абсолютно переконаний в тому, що у випадку будь-яких непередбачуваних обставин вони впораються з роботою навіть за моєї відсутності.

 

— Ви маєте задоволення від своєї роботи, чи не переобтяжує вона вас?

—  Зараз ні. Була свого часу надзвичайна фізична втома. Траплялися такі ситуації, що наступав відчай: все, не буду цим займатись. Це сталось в 2003 році, коли прийшов польовий вірус, жорстка інфекція, а ми не були до цього готові. Тоді загинула майже вся птиця. Посадили в цех партію на вирощування – загинули. Наступна партія – те саме, і неможливо було щось зробити. Необхідно було все зупинити на півроку, вичистити, зробити тотальну дезінфекцію. Шукав поради скрізь: в інститутах, у спеціалістів. Разом знайшли схему, завдяки якій запустили виробництво фактично з нуля. Після цього остаточно зрозумів, що іншої дороги у мене немає  — це моя справа. Я досконально опанував технологію виробництва, ветеринарію, усі ключові моменти. Свій особистий університет  пройшов в власному цеху. Маю тісні, дружні, а згодом вже, практично, й родинні стосунки з багатьма фаховими спеціалістами, які завжди прийдуть в разі потреби на допомогу. Ми разом збираємось, радимось, проводимо конференції, залучаємо лабораторії.

 

Вас можна називати успішним підприємцем, бізнесменом. Чи відчуваєте на собі заздрість?

— Нема такого, аби мені сильно заздрили, принаймні, відкрито. Адже все відбувалось на очах у людей, сусідів, які на власні очі бачили, як  і з чого я починав. Я не відбирав у когось фірму чи інкубатор, тому, сподіваюсь, що й і ворогів у мене немає, оскільки підстав для заздрощів не давав. Я місцевий, мешканці Татарбунар мене добре знають, мали змогу познайомитись з моїм виробництвом безпосередньо у мене вдома.

 

— Що би ви побажали людям, які зараз у відчаю, не знають що і як робити?

— Найголовніше – потрібно працювати, прикладати максимум зусиль, і щось починати робити. Просто сидіти і говорити, що немає грошей, а уряд поганий – це не діло. Необхідно попробувати себе у якомусь  напрямку. Вийде – чудово, а якщо ні – шукайте інші варіанти. Роботи дуже багато. На своєму прикладі можу показати, а того хто бажає, можу і навчити, економіка прорахована повністю. Для початку достатньо лише своєї хати і подвір’я. І ти вже гарантовано забезпечиш свою сім’ю. Умова лише одна – треба працювати.

 

 — Чого б хотілося сказати нашим політикам, чого бракує нашій державі?

— Найперше, що побажав би політикам – відповідальності за свій народ. Саме цього їм бракує, вони повинні зрозуміти, що їх боротьба між собою там нагорі – це одне, а коли у них за спиною більше 40 млн. людей, які чекають від них змін на краще – то зовсім інше. Відповідальність – це прийняття необхідних законів, реформа судової системи, реальна боротьба з корупцією, якісне управління державою, дотримання свого слова, яке вони дають народу України.

 

Чи відчуваєте на собі якийсь тиск, дискомфорт, чи заважає щось роботі?

— Вони є, вони були, вони залишились, і таке враження, що воно й буде надалі. Найбільше — невмируща корупція. Також заважає невпевненість в завтрашньому дні через слабкість та непрогнозованість нашої економіки. І якби  я навіть мав на сьогодні бажання розширяти свій бізнес, то абсолютно не можу прогнозувати, що наша економіка витворить завтра. Це стримує бажаний розвиток.

До того ж, є розбіжності між людьми не тільки нагорі, а й на місцях. Особливо це я відчув після того, як на останніх місцевих виборах був обраний депутатом міської ради. Та пори все маємо пам’ятати: за нами наші сім’ї та громада міста, села, області. Отже, зобов’язані чути один одного і робити кроки назустріч.

 

 

т4

 

 

 

 

— А є бажання й надалі займатись депутатською роботою, щось змінити?

— Знаєте, поки ще є бажання. Не знаю, на скільки вистачить у мене сил, але я часто кажу, що можу щось корисне принести людям. Працюючи в комісії житлово-комунального господарства, я бачу проблеми міста, і знаю як їх можна ефективно вирішити, зекономивши при цьому для його бюджета від 100 до 200 тис. грн.

 

 

т3

 

 

Я люблю свою землю, свою країну – Україну. Подорожуючи Європою, усвідомив, який потенціал має наша держава. Скажімо, в Голандії, кожен клаптик землі просто ідеальний, як на картинці. Чи, наприклад, в Іспанії, містечко за розмірами, приблизно, як Татарбунари. На площі фермери продають різноманітну продукцію. І такі ж курчата як наші. О дванадцятій дня базар закінчився, вийшла прибиральна техніка, від спеціальних машин до пилососів. І через півгодини ані сліду, ані запаху не залишилось – чисто як у хаті. А у нас все як попало, іноді серце стискається від того безладу.

 

Що бракує українцям, що нам самим робити з собою, в чому наша проблема?

— Одним словом важко відповісти, складне питання. Ми не ледачі, наші заробітчани працюють по всьому світу. Мабуть, все ж не вистачає цілковитої відповідальності за завтрашній день. Якщо ми не зробимо все від нас залежне сьогодні, то що ж залишимо нашим дітям? Не вистачає сміливості зробити відповідальний крок. Час мине, а діти запитають нас про те, що ми зробили, і чому не зробили того й того. Якби кожен ставив собі таке запитання, то могли би зробити набагато більше. Це дуже велика відповідальність: і зараз, і перед наступними поколіннями. Маємо не зупинятись і впевнено йти вперед.

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: