>

Лист матері, що втратила сина на АТО — неоголошеній війні

«Мені болить…» Саме так починався лист, на який довелось натрапити у соцмережі. Після перших же рядків той біль увійшов у сердце. І захотілося поділитися цим із читачами «Народної думки», аби ми всі віддали шану герою. То ж публікуємо без купюр:

 

Мені болить…

Мій єдиний синочок Вадим Тарабанов героїчно загинув у зоні АТО 30.04.2016 року під Дебальцевим Донецької області. Народився він 23.05.1991 року в с. Гвоздівка Миколаївського району Одеської області. До 8 класу навчався у Переселенській ЗОШ. Після того, як я розлучилась з чоловіком Олександром Тарабановим ми з моїм синочком переїхали на мою батьківщину-Вінниччину, де Вадим закінчив 10 класів. А його рідний батько, усі ці роки не брав ніякої участі у вихованні сина, не підтримував нас матеріально.

Йому було байдуже, як зростав син — майбутній Герой України.

 

м1

 

 
Проживав Вадим увесь цей час зі мною та бабусею Павловою Марією Андріївною у с. Калинка Томашпільського району Вінницької області. Ми з бабусею вкладали у Вадима всю свою душу. Закінчивши Пилипи-Борівську ЗОШ, Вадим вступив до Березівського профтехучилища Одеської області де навчався на газозварювальника. У 2009 році він був призваний на строкову службу до ЗСУ. Демобілізувавшись через рік, працював у м. Одесі. З 26 березня 2014 року згідно з Конституцією України та Законом «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» був мобілізований першою хвилею АТО.

м2

 

До 19 березня Вадим служив у прикордонних військах, а по закінченні служби отримав подяку за вагомий внесок у справі охорони Державного кордону України на ділянці відділу прикордонної служби «Гулянка» Котовського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, за проявлений професіоналізм та майстерність, високі моральні якості. Після закінчення служби працював в Іллічівському порту охоронцем.

 

м3

 

 

Однак не забував про мене жодної хвилини: телефонував розмовляючи зі мною годинами, часто приїжджав додому у Калинку.
Так склалося що я перенесла за 3 місяці кілька складних операцій і увесь цей час я молила Бога лише про одне: «Дай щасливої долі, збережи мою дитину».
18 серпня 2015 року під час шостої хвилі мобілізації Вадим добровольцем пішов знову захищати рідну землю від російського агресора та підтримати свого близького друга, бойового побратима, односельчанина Віктора Діденка та інших хлопців — справжніх патріотів України.

м5

 
«Мамо, мамочко – пробач мені, хто ж як не ми…» Ці слова мені чуються постійно. 30 квітня Вадим зателефонував мені близько десятої ранку (я зберігаю цей дзвінок, як найбільший скарб).

Я так раділа за нього, адже травневі свята мали стати періодом тиші, хоч відпочинуть солдати, може, і відіспатися зможуть. Вадим був радісний: його запросили друзі стати хрещеним батьком. Чому моє серце нічого не підказало мені в ту мить? Чому мовчало, чому не було ніякого знаку?.. А через дві годині мені зателефонував батько Вадима. Сказав, що йому тільки-но повідомили: нашого сина не стало. Був обстріл, і від влучання осколка в голову Вадим миттєво загинув. Хай простить мені Господь, але в той день я ладна була проклясти все, що стало причиною смерті мого синочка.

 

м6
Нещодавно у соцмережі я уже розмістила свою публікацію-звернення, як на мою і на думку моїх односельців-вінничан щодо подробиць поховання мого сина Вадима Тарабанова у с. Гвоздівці (більш детально з ним можна ознайомитись за посиланням https://vk.com/id364731044. 23 травня цього року моєму дорогому, любому, єдиному синочку виповнилося б 25 років. Його земляки-вінничани вшанували його пам`ять на мітингу та відкриттям меморіальної дошки у центрі с. Калинка. А у Пилипи-Борівській ЗОШ та в Томашпільській РДА про подвиг Героїв серед яких і мій Вадим, нагадують інформаційні стенди.
Слава Україні! Слава Героям! Вічна пам`ять!
Спочивай синочку з миром!
Павлова Валентина Григорівна, мати Вадима Тарабанова.

Пам`яті любого братика

Ти був для нас найкращим в світі другом!
Був вірним сином України й неньки!
Сьогодні на душі так стало туго,
Що серце рветься на шматочечки маленькі.
Ти так умів радіти по життю,
І кожен з нас брав з тебе оцей приклад,
Завжди ти веселив свою сім’ю,
Та жаль, що час відплив так швидко.
Село твоє в скорботі за тобою:
І друзі, близькі,і сусіди – вся рідня.
Сьогодні ми ховаємо Героя,
Котрий поліг за наші всіх життя!
Вадимка наш – соколик молодий,
Завжди казав: «А хто ще, як не я?»
З дитинства був захоплений війною,
Він був за правду і боровся за життя.
Та чорна хмара закрила ясні очі,
Скувала холодом його вуста.
На серці біль жахливо так скрегоче.
Заснула людина добра й проста.
Ти так хотів жити, гуляти, радіти,
Тішити матір й бабусю свою,
Друзів любов’ю своєю зігріти
Помчав захищати нас всіх у бою.
Схиляємо голови перед тобою,
«Наш Вадік – Герой!» — промовля все село.
Згадаємо подвиг страшною журбою.
Дитя молоде за нас всіх полягло.
Всі люди Калинки знають –
«Наш Вадим – Герой! Герої не вмирають!»
Сумуємо. Любимо. Пам’ятаємо.

Руслана Богацька, сестра по материнській лінії

Поделиться статьей в социальных сетях: