>

Нам допоможуть самоорганізація, самовідповідальність і віра

Нам допоможуть самоорганізація

Великомихайлівська районна рада пережила свою непросту спікеріаду. Вибори до неї відбулись, як і по всій Україні, в кінці жовтня минулого року. А голову обрали тільки на Новий рік. Інтрига затягувалася: адже сесії минали, а жоден кандидат із різних партій не набирав необхідну кількість голосів. І тоді взяла верх народна мудрість — головою обрали вчительку, директора Новопетрівської загальноосвітньої школи Катерину ЛАПТІЄНКО. Напевне, найбільшою несподіванкою це було саме для неї, бо все своє життя вона віддала школі. Та завдяки такому рішенню місцеві депутати уникли непотрібних конфліктів в районі. Верховна Рада України може позаздрити та повчитися!

 

Вибори, привітання, букети квітів — все це залишилось позаду. А попереду — життя району, людські долі і сила-силенна проблем. Отож і говорили ми найбільше про людей.

— Скажіть, будь ласка, Катерина Максимівна, перш за все: що, на вашу думку, може підняти сьогодні нашу країну?

— Сам народ, думка народу. До речі, коли мені принесли вашу газету, я насамперед звернула увагу на назву. Дуже влучно! Знаєте, як корабель назвеш — так він і попливе. Ви ж можете вільно вийти в народ і запитати першу пересічну людину: «А про що ви сьогодні думаєте, скажіть просто та своїми словами». Відповідь одна: вони думають про родину, про те, як вижити в сьогоднішній ситуації, про дітей, про здоров’я.

— З чогось треба було починати. Як впорались з цим, яка була перша ідея?

— Вона народилася в народі: до Пасхальних свят жодна могила на кладовищах Великомихайлівського району не повинна бути забутою. Сільчани самоорганізовуються, виходять на толоку і власноруч прибирають свої населені пункти. Вони не чекають, доки приїде влада з району чи області, обходяться при цьому без жодних прапорів. Там, де народжується думка народу — політичні парасольки не потрібні. Люди зневірились, вони зараз в такому стані, що як будуть якісь вибори, то народ може їх проігнорувати.

— Про що найперше говорили ви людям, і що вам казали вони?

— Ну ось дивіться. У нас сьогодні ринок під загрозою закриття, тому що у Роздільнянському районі карантин через африканську чуму. І якщо, не дай Боже, станеться епідемія, то життя, у тому числі нашого району, взагалі може зупинитися. І треба враховувати такі речі. Тому ми говоримо про те, що повинні розвиватися: треба побудувати якісь хоча б міні-завод, фабрику, цех. Це на майбутнє. А зараз дуже багато мешканців ніде не працює і виживають за рахунок так званих «дитячих». Пам’ятаю, як місяць шукала в школу охоронника . Ніхто не хоче йти, бо зарплата занадто мала — 1200-1300 грн. Запитую: «А на що ж ти дома сидиш?». У відповідь: «Отримаємо дитячі, пенсію батьків. Але за таких умов я краще буду вдома сидіти»». Загалом відсотків 90 не працюють. Я не знаю, як вони виживають.

— Але жити без перспектив неможливо.

— Так, стояти на місці ми не в змозі. Життя — це рух. То думаємо, як розпорядитися коштами. Сьогодні у нас бюджет розвитку району — 8  млн. грн. Область дала ще 3 млн. грн. У громадах є по 1 млн. грн. Ми об’їздили разом з головою Великомихайлівської райадміністрації громади. Зробили «прозорий бюджет» розвитку районної ради. Там, куди ми приїжджали (ми нікого не попереджували), поспілкувалися з людьми, переговорили з депутатами. Послухали їх думки. І зараз плануємо зібрати президію, комісії, аби вони обговорили всі проблеми. На сьогодні ми маємо масу гострих соціальних питань: дахи, школи, вода, освітлення.

Та хочеться вирішувати й інше, а то народ знаходиться зараз в якомусь такому закритому просторі. Треба давати йому шанс, спрямовувати на перспективу. Наприклад, відкрити швейну фабрику хоча б на 100 місць. Люди хотіли б займатись якоюсь роботою. Хто ж хоче вдома сидіти. Людина, яка працює, йде в колектив, а наше завдання його створювати. Можна відкрити переробний цех, завозити заморожену рибу і робити консерви. Переводити котельні на альтернативний вид палива, соломи ж багато. Звичайно, треба щоб сюди прийшов інвестор, який допоможе розвивати території. Всі знають, що у нас немає дороги, лише невеличкі шматочки нормальні. Так, від райцентру до Цебрикового яма на ямі. А від Цебрикового до київської траси вона практично ідеальна. Був час, і вихідці з нашого району посприяли. Треба зараз відновлювати автошляхи, без яких життя завмирає.

— Ситуація непроста, та чи ви маєте сподівання на кращі зміни?

— Звичайно. А як жити без оптимізму, як же не вірити в завтрашній день?! Буду робити все, що можу і навіть більше. Скільки дасть мені Бог сили та терпіння, намагатимусь змінити життя людей на краще. Нема нічого вічного, але я обов’язково повинна залишити після себе добрий слід в своїй роботі.

Нам допоможуть самоорганізація  і віра— Стагнація досить таки суттєва, а що все ж таки на території району зараз працює?

— Це торгівля й сільськогосподарське виробництво. Сильна громада буде тоді, коли сама почне працювати. Тому вже почалась ревізія землі, адже це кошти для розвитку. Є у нас на чому заробляти — земля багата у нас. Подивіться на Арабські Емірати — вони розташовані на пісках, і такий успіх! Ми ж маємо золото, чорне золото, а не просто землю, а результати невтішні. Виникає висновок: або ми не господарі, або не вміємо користуватися. Чомусь їдемо в Європу — там працюємо, на будь-якій роботі. Як писав Сковорода: «Робота повинна приносити матеріальні блага і насолоду». Якщо будуть ці два компоненти, то праця стане в радість. Та поки що нам їх не вистачає. Є спільнота, є село, невже так важко вийти і навести лад на своїй території? Що ми чекаємо? Які нам інвестиції треба чи партії? А от байдужості слід позбавитись.

— Що на ваш погляд могло би стати пріоритетом для району?

— Розвиток виноградарства, сокові та овочепереробні заводи. Також тваринництво. У людей є корови, молоко збирають, цю сировину кудись здають, вивозять. Та треба виготовляти власний сир, масло, сметану. Також обов’язково треба відкрити власний хлібозавод. А у нас його немає! Ми привозимо хліб з Одеси. І це район, який вирощує зерно! Якщо раптом якісь катаклізми стануться, то можна залишитись без хліба. Зараз територія колишнього хлібозаводу приватна. Вона заростає бур’янами та нікому не потрібна.

— Але ж не хлібом єдиним живе людина..

— Погоджуюсь з вами. Ми це красномовно продемонстрували у День соборності України. У нашому районі живуть представники всіх 25 областей України, включно й Криму. Ось ми запросили їх на свято, і люди розповідали кожен про свій край. Як можна його прославити, живучи у Великомихайлівському районі. Це стало справжнім святом, було море сліз та щирих емоцій. Справжня об’єднана родина, дуже зворушливо. Так була продемонстрована насправді соборна Україна.

— Зараз відбувається процес децентралізації влади в країні. Що кажуть люди про це?

— В районі всього 24 сільських ради, є одна громада, в яку увійшло 9 сіл. Люди дуже обережно сприймають ідею об’єднання в громади. Реформи взагалі болісно сприймаються. Зараз важко, складно когось заставити в щось повірити — не видно змін. Та про об’єднання поки що далі не йдеться, всі мовчать. Не все одразу, адже народ повинен побачити на прикладі цього нового об’єднання, що воно дає, які є конкретні зрушення. Тоді й віра зросте в нове. Ми будемо консультуватися, і районна рада вирішить, яким громадам надамо пріоритет. Це процес доволі серйозний і, на щастя, можна констатувати, що у нас нема формальних депутатів. Більшість народних обранців сприймають проблеми району як свої, і вирішують їх самі.

— У своїй роботі ви радитесь із земляками?

— Вироблені спільні рішення. Ми обрали раду громад. Дали їм завдання: до Дня Незалежності кожна з них повинна навести лад у себе, не просто поприбиратись, а визначити найкращу вулицю, найкраще подвір’я.

— Чого найбільше нам зараз бракує?

— Все дуже просто — треба почати самоорганізуватися. Не чекати, що приїде депутат чи хтось приїде із влади. Не перекладати відповідальність на когось іншого. Кожен на своєму робочому місці зобов’язаний найменшу дрібничку робити з максимальною відповідальністю, а тим більше серйозні, великі справи. Отож самоорганізація та самовідповідальність і, звичайно, віра. Ніхто мені лад в хаті не наведе, якщо я сама там його не зроблю. Кожному треба починати з себе!

Розмову вів Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: