>

При грамотному плануванні країна швидко вийде з кризи

Кожен номер нашої газети ми готуємо з однаковою відповідальністю. Черговий випуск не менш важливий за попередній. І цей номер, який ви, шановний читач, тримаєте в руках, теж особливий. В ньому ми вітаємо з 95-річчям нашого шановного ювіляра — Одеський Національний економічний університет. Навчальний заклад, де вчать одному з найголовнішого у державотворенні —економіці та управлінню фінансами. Саме на цьому будується і розвивається будь-яка держава.

В своїй газеті ми сповідуємо та пропагуємо один з головних принципів спочатку економіка, потім політика. Від численних обіцянок політиків усі вже давно втомилися. Отже, прийшла нарешті черга поступитися їм тим, хто дійсно знає причини того, що сталося з економікою нашої країни. І знають, що з тим треба робити. Наш співбесідник Михайло Звєряков.

 

ЗВЄРЯКОВ Михайло Іванович — наш земляк, народився в селі Софіївка Миколаївського району Одеської області. Економіст, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, академік Академії наук вищої школи України, ректор Одеського національного економічного університету, який й зараз називають з любов’ю та ніжністю за колишньою його назвою — Нархоз.

 

I Національна ідея із урахуванням світового досвіду

Михайле Івановичу, вже 25 років Україна шукає вихід. Невже це та пустеля, якою нам треба блукати 40 років, поки ми з неї вийдем? Що з нами сталося, де ж насправді вихід і хто дійсно знає, що він саме там, а не з іншого боку?

— На наше щастя, ми живемо не в пустелі. Вздовж наших західних кордонів розташовані, зокрема, Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща. В порівнянні з цими країнами бачимо, що у нас вдвічі, а в деяких випадках в 3-4 рази ВВП на душу населення нижче, ніж у у них, і які ще 25 років тому мали приблизно такий же ВВП на душу населення. Це означає, що за чверть століття Україна не просунулась по лінії соціально-економічного прогресу. Отже цілком очевидним є факт того, що нам бракує наукового підходу для розвитку країни.

Науковець бачить проблему і далі шукає способи її вирішення. А якщо він тільки читає лекції, а тим більше не займається наукою, він перетворюється у викладача технікуму, при всій моїй повазі до цих навчальних закладів.

У нас фактично відбулась деіндустріалізація країни, адже практично втрачено машинобудівний комплекс. Свого часу Одеса була солідним індустріальним центром півдня України. Галузь машинобудування — це високотехнологічна галузь. І її втрата — це втрата тих форм виробництва, які дають високу додану вартість, що є основою досить пристойної заробітної плати. В свою чергу, більша заробітна плата забезпечує більше доходів. А ми цього позбавилися.

Я вам наведу такий приклад. Коли я був на науковій конференції у Вищій школі економіки у Празі, на ній виступав шеф автомобільного заводу «Шкода». Він скаржився на те, що 85% валового доходу виручки від продажу вони передають фірмі Nokia, а собі залишають лише 15% через те, що фірма Nokia робить усю електроніку, головні елементи управління автомобілем, високотехнологічні фрагменти. Це свідчить про те, що високотехнологічні сектори світової економіки притягують, як велетенський магніт, солідні кошти, великі доходи, достойні зарплати, гарні прибутки, можливість накопичення коштів.

 

нар1

Безперечно, Україні варто звернути увагу на світовий досвід і взяти із нього найкраще…

— Саме так, адже виникає питання: а що ми можемо зробити у нас в Україні? При цьому варто пам’ятати, що будь-яка країна, на якому би низькому старті вона би не знаходилася, навіть за великого рівня зубожіння та поганого стану економіки, при розумно спланованій промисловій і соціально-економічній політиці поступово зможе вийти на стійкий рівень свого розвитку. І це показує досвід багатьох країн, в тому числі і великих. Тому не треба впадати в розпач.

Пригадую, як якось я брав участь в одній конференції, що відбувалась в інституті економіки прогнозування, на якій слухав виступ представника Євросоюзу в Україні. Він розповідав, як в 70-і роки почав працювати представником Євросоюзу в Південній Кореї та пам’ятає її практично патріархальною, селянською і нерозвинутою. Але завдяки правильній промисловій та соціально-економічній політиці корейці змогли вирватися із злиднів. І зараз Південна Корея увійшла до числа країн з високорозвинутими технологіями.

Це, перш за все, обумовлено тим, що була правильно відпрацьована стратегія розвитку. Спочатку були великі трансферти, тобто залучення технологій, адже своїх в країні не існувало. Для цього створили спеціальні майданчики, куди залучалися технології. Коли залучені технології засвоювалися, поетапно почали виробляти якісь фрагменти цих технологій у себе. Далі трансферти також поетапно скорочували.

Крім того, було проведено серйозну політику протекціонізму — економічну політику держави, яка спрямована на обмеження міжнародної торгівлі. Наприклад, зробили спочатку наголос на розвитку машинобудування, наступний крок — автомобілебудування. Митні збори на авто склали на той час 200%. І виходило так, що якщо хтось хотів ввезти імпортну машину, то і повинен був платити 200%. Звичайно, таку ціну не хотів платити ніхто, і свій виробник був захищений.

Цікаво те, що в Південній Кореї машини створювалися не для внутрішнього, а для зовнішнього споживання, і випускались одразу як конкурентоспроможні товари. Якби ж все замкнулося лише в рамках своєї країни, то вийти із цього було б неможливо. Розумна економічна політика допомогла вивести країну на пристойний рівень.

Тобто, корейці довели, що нації потрібна ідея. Та чи є вона у нас, чи може ми просто не розуміємо її?

— Питання у тому, чи існують у нас галузі, стратегії, продукти, які б були конкурентоспроможними і зорієнтованими не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок? Я вважаю, що такі продукти та сегменти існують. Це IT технології, деякі види високотехнологічного виробництва: в першу чергу озброєння, яке можна експортувати. Також до списку можна додати високотехнологічні товари. Це те, що ми до кінця не втратили в промисловості.

Що ж стосується сільського господарства та розвитку сільської місцевості, то в цьому на їх розвиток впливають дуже серйозні, навіть глобальні, вектори дії. Суть у тому, що в умовах індустріалізації і розвитку все більше і більше населення переміщується в міста. Це відома загальна закономірність. І щоб все відбувалось гармонійно та ефективно, у нас в Україні для людей, які виїхали із села, повинні бути робочі місця. А цей фактор відсутній. Всім відомо, що роботи нема ні в селі, ні в місті.

Якщо в інших країнах, наприклад, в тій же Південній Кореї, в Китаї, люди переїжджали в міста, де були робочі місця, то в цьому був сенс такого переїзду. У нас же люди, які мешкають у сільській місцевості, не можуть переїхати до міста, тому що їх ніхто тут не чекає — бази, яка б могла допомогти асимілювати таких мігрантів, не існує.

II Створення робочих місць питання макроекономічної політики

— Тож недарма тема робочих місць була найпершою, яку ми зачепили в перших номерах своєї газети…

— Дуже влучно, адже це проблема макроекономічної політики. Якщо запитати, наприклад, американського фінансиста про те, яка роль федеральної резервної системи США, тобто Центрального банку США, то він вам відповість, що головна мета її існування — мінімізація безробіття. І йдеться не просто, як у нас кажуть, про кількість національної валюти, а що буде з працевлаштуванням — то не наша справа. У нас же існує абсолютно неадекватна макроекономічна політика Національного банку і уряду стосовно українських реалій.

Сьогодні створення робочих місць виходить на перше місце. Тому фінансово-кредитні важелі повинні на макрорівні використовуватися таким чином, аби сприяти працевлаштуванню людей як в містах, так і в селах. Крім цього, існуюча загальна тенденція урбанізації є не тільки українською, а загальносвітовою. Все більше в розвитку суспільства зростає значення міст, а кількість міського населення переважає сільське. Ми зіштовхнулися з жорсткими реаліями.

Але ніхто не хоче, аби за межами великого міста було дике поле. Тому всі докладають зусиль в соціальній політиці для того, щоб окультурювати землю. Якщо в сільській місцевості живуть люди, працюють, обробляють поля, доглядають за ними, займаються господарством, зводять будівлі та таке інше, то цим людям потрібно надати певні можливості: реалізувати головну стратегічну мету — окультурювання сільських територій. Це не просто бізнес, а загальна цивілізаційна мета.

 

нарх 2

Якщо людина живе на цій території, а саме в селі, то вона ж не існує сама по собі, а виконує велику соціальну місію — несе цивілізаційну культуру. Тобто, займається облаштуванням навколишнього середовища, його відтворенням та забезпеченням. Це і є її соціальна та історична місія сільського трудівника.

Хоча люди, які там живуть і практично зубожіли, абсолютно не замислюються про свою значимість. Та все ж дають можливість існувати Україні цивілізовано — відтворювати її не як дике поле, а як розвинену країну.

Поїдьте за кордон, і ви побачите там чепурні села, чудові дороги і засіяні поля, а не території, вкриті бур’яном. Все через те, що враховано елемент існування певного соціуму. І українцям сьогодні до цього потрібно ставитися зовсім інакше. На жаль, у нас панують зовсім інші тенденції.

Наведу такі цікаві цифри. В Україні із 40 млн. населення зайнятих — 16,5 млн, як офіційно висвітлює статистика. Соціальні ж внески сплачують лише 10,5 млн. Виникає питання: а де ж ще 6 млн.? Виявляється — це люди, що живуть в селах та не мають роботи, але їх наша статистика відносить до самозайнятих.

Що це за категорія? Я сам із села, знаю яке там життя. Такий собі красномовний приклад — є сім’я із чотирьох чоловік: батько, мати, двоє дітей. Їх господарство складає півгектара землі яка, власне, і робить їх самозайнятими. Саме тут виникає питання: а чи ті півгектара землі забезпечать відтворення нормального існування для чотирьох осіб? Я вам відповім — ні.

Скажімо, продали ці селяни один раз те, що виростили на городі. Та внески до пенсійного фонду та соціальні внески вони не сплачують, бо у сім’ї немає такої можливості. Ось і залишаються ні з чим у плані соціальних гарантій.

Це постійна застійна форма безробіття, а не тимчасова амплітуда. Так живе дуже велика кількість людей. На жаль, наші 8-9% безробіття, які ми декларуємо для міжнародних статистичних органів, не відображають реалій. А скільки у нас таких підприємств, де люди працюють лише по два-три дні? Вони і не безробітні, і не заробляють.

Отже, створення робочих місць — це макроекономічна проблема нашої держави сьогодні, яка повинна дуже серйозно попрацювати у цьому напрямку і чітко окреслити свою промислову стратегію.

Аби реалізувати це, треба робити певні конкретні кроки. Наприклад, кожен бізнесмен, чи малий, чи середній, який дав роботу новим працівникам, заслуговує на отримання певних преференцій, чи зменшення по сплаті податкових навантажень. Краще дати пільгу бізнесмену саме із такої причини, ніж здійснювати виплати по безробіттю, тримаючи при цьому людей фактично без майбутнього. Це дуже серйозна проблема, яка, на жаль, у нас навіть і не обговорюється серйозно.

— Цілком зрозумілим є те, що створення робочих місць, без перебільшення, питання національної безпеки. Як їх створювати, де взяти стільки роботи для людей?

— Забезпечувати це повинні мегапроекти. Головним потужним проектом в державі повинно бути відтворення дорожньої інфраструктури, яку ми майже втратили. Сталося це через те, що сьогодні тарифи на перевезення зерна настільки великі, що його невигідно транспортувати залізницею. Тому перевозять його автомобільними шляхами, і робиться це нерідко із порушенням усіх можливих правил. Про таке читав в одній з наших обласних газет.

Йшлося про те, що було зафіксовано зернопоїзд з трьома причепами загальною вагою 110 тон! Жодні дороги не витримають такого навантаження, навіть залізничний вагон важить 60 тон. А тут надважкий автомобіль, який здатен роздавити найміцніший асфальт.

У своїх бажаннях миттєвого заробітку на зерні трейдери не зупиняються ні перед чим. Вони готові возити зерно перевантаженими автопоїздами, нищити дороги і ні за що не відповідати. Нашим же бізнесменам не дуже вигідно, щоб їхало 3 чи 5 машин — краще відправити вантаж одним автомобілем, бо так дешевше.

Мені розповідав працівник однієї зерновій компанії, що такі машини з величезними бортами нам робить Польща. Тобто, нам допомагають вбивати дороги, а ми і пальцем не поворушимо, щоб це припинити. Ситуація, здавалося б, патова, та позитивні приклади показують, що з неї є вихід. .

Для того, щоб і у нас не практикувалося безкарне знищення шляхів, повинна існувати інституціональна норма із заборони по використанню автотранспорту вантажопідйомністю понад 20 тонн. Можливо, питання  з морськими контейнерами потрібно врегульовувати окремо. Але ще існує одна гаряча проблема дуже високих тарифи на залізницю. Хоча при цьому залізничний транспорт залишається збитковим, і загалом відстав від цивілізованих країн на 100 років. Виходить замкнуте коло з якого треба вибиратися якнайшвидше.

Коли я був в Німеччині на науковій роботі, читав замітку в газеті «Frankfuter allgemeine Zeitung» про поїздку німецького журналіста з Києва до Севастополя. Він описує всі ці картини як цивілізована людина, яка повернулася практично в минуле — на початок XX століття. По перше, журналіст їхав 20 годин відстань у 900 км, яку в Німеччині долають за 6 годин. До того ж він був вражений ще низьким рівнем сервісу: застарілі туалети, не вельми приємні запахи, не найкраща білизна та таке інше. І він зробив висновок, що наша країна має залізничний транспорт зразка початку XX століття.

Ми вже так звикли, що навіть не розуміємо, в якому незавидному стані знаходимося — сучасних залізниць у нас немає. Це величезні мегапроекти, які ми не зможемо реалізувати самотужки. І вони потребують залучення концесії. Тобто — тимчасову передачу державою приватному партнеру прав на володіння та використання деякого свого майна.

Наприклад — китайці чи малайці та інші будують нам дороги, які використовують в якості власного активу для заробітку. Державою залучається приватний капітал: при цьому дороги залишаються у її власності, а за їх користування партнерами, що їх зводили, береться певна плата. Погодьтесь, краще мати платний автобан, ніж не мати його зовсім. Дорога сьогодні це не розкіш, а необхідна умова для нормального існування людей.

III Соціальну напругу треба знімати терміново

— Це досить серйозні масштабні задачі А чи вистачить нам сил, адже вони не безмежні?

— Нажаль, це так, сили тануть. Село зубожіє, часто там немає навіть гусеничного трактора,  який би міг в негоду витаскати зі снігових заметів транспорт. Нема «швидких», які б вчасно завезли породілля до полового будинку. Цієї зими в Андрієво-Іванівці Миколаївського району Одещини голова сільради докладав героїчних зусиль, аби витягти зі сніжних заметів машину із породіллею, якій треба було терміново в лікарню.

Ми дійшли до такої межі, коли вже «з’їли» увесь радянський спадок та запаси. Це можна порівняти із фізіологічним станом людини, яка знаходиться у стані голоду. Ми не раз чули розповіді про блокований Ленінград, де люди переживали голод, і вони проходили певні етапи. Спочатку організм з’їдав запаси, жири. Потім він переходив до того, що почав з’їдати м’язи людини, а далі переходив до знищення сухожилля. І якщо на цій стадії починати виводити людину із голоду, то організм може не повернутися до початкового стану.

Є фізіологічна межа, точка неповернення до нормального існування. Така межа є у держави, у її господарства. І треба усвідомити,що ми вже поблизу неї. Інакше регрес буде настільки відчутним, що всі будуть просто виїжджати з країни. Та все ж маю надію, що спілкування із Європою та асоціація, до якої ми прагнемо, не дозволять нашій країні далі деградувати. Це соціально небезпечно не тільки для нас, а й для наших сусідів з Європейського союзу, які добре те розуміють.

Якось я був на одній із конференцій з Дунайської стратегії в Брюсселі. На ній обговорювали різні питання: гендерної рівності, толерантності у громадах верхньої частини Дунаю. Та про економічне співробітництво щодо нижньої частини, особливо в районі Молдови, України і Румунії. Йшлося про те, що не може бути так, щоб з однієї сторони річки люди жили благополучно, а з іншої була зубожіла земля. Тому що жителі депресивної території будуть намагатися переплисти на протилежний берег і поселитися там. Різниця розвитку буде породжувати напругу та нездорові форми співіснування.

Такі тенденції існують на заході нашої держави. Багато жителів тих регіонів переїжджає в Польщу, Угорщину, Словаччину, Румунію. Потік може ще збільшитися, і це вже питання геополітичної стратегії, а не просто якоїсь короткотермінової, тактичної дії нашого уряду. Адже суттєві провали в політиці, перш за все в економічній, в промисловій, доводять людей до зубожіння. У них відсутня перспектива нормального співіснування. І головне, на мою думку, це відсутність тих соціальних ліфтів, які дають можливості людям перебороти суспільні обмеження. Ось над чим треба працювати.

 

 

нар 3

— Все це ви бачили на власні очі, адже народились в селі Софіївка Миколаївського району Одеської області. Буваєте на малій батьківщині, які враження та почуття отримуєте від того?

— Звичайно, буваю. Одного разу їду, йде жіночка, зупиняюсь. « Куди ви ідете? — Я ось з того села іду туди то». Кажу: сідайте, я вас підвезу. Їдемо. «А чого ви ходили туди?» А вона мені каже: « Через 10 днів дітям йти до школи. У діточок немає взуття, одягу, книжок. А мені заборгували в фермерському господарстві, пообіцяли віддати. Я пішла, а вже нічого обіцяють зараз хоч щось повернути».

Після цієї розмови минуло вже 5 років, та я увесь час в думках повертаюсь до неї. Вражає, у якому жахливому стані опинилася ця людина, яка не може взути, одягнути та відправити до школи свою малечу. Це неймовірні обмеження можливості отримати нормальне майбутнє дітей. І якщо вони не зможуть за таких умов навіть в школу ходити, то в них не буде перспективи вибратись з кола зубожіння, в яке вже потрапили: точніше, в яке їх закинули обставини. Російською мовою це називається «ловушка бедности», з якої людина вирватись ніяк не може. А вибратися із такої пастки їм допоможе тільки грамотна соціальна політика держави, яка повинна створити всі умови для навчання дітей в школі та забезпечити їм вільний доступ до знань.

IV Децентралізація: як забезпечити умови господарювання

— Хотілося б також зачепити ще одну досить непросту тему, якою досить сильно переймається саме село — децентралізація. Як в цьому розібратися?

— Можна говорити про децентралізацію взагалі і про децентралізацію фінансів зокрема. Все це правильно з точки зору стратегії. Але з точки зору реалій сьогодення — виглядає по-іншому. В філософії є таке поняття «сімулякр» (від лат. simulatio — видимість, удавання) — явище, поведінка, предмет, що імітують з будь-якою метою інше явище, поведінку, предмет. Це те, що втратило свою сутність.

Наприклад, кажуть, що є лікар, а він не фахівець, бо треба був хірург, а цей окуліст. Чи вчитель не фахівець, бо не математик, а біолог. Чи в Конституції України записано, що у нас безкоштовна медицина, а насправді її немає. Ми живемо у світі сімулякрів: нібито все існує, а реально немає нічого. Філософськи це називається так — перетворення ірраціональної форми буття. Тобто вона не реальна, а ілюзорна. Ось так і з статками громад: говорять про місцеві фінанси, а насправді їх немає. Начебто бюджет і сформований, але він не наповнений — існує, в основному, його видимість. І це дуже важливий аспект.

Нещодавно в Одесі відбувся круглий стіл з місцевих фінансів, у якому взяли участь кафедра фінансів нашого університету, обласне фінансове управління, перші керівники податкової служби та фінансової інспекції, казначейства, міська влада. Ми обговорили як зараз формуються місцеві фінанси. На мій погляд існують протиріччя: на місця передали владні повноваження, а фінансово їх не наповнили.

Сьогодні по Україні до бюджетів надходить тільки 9,6% тих реальних місцевих доходів, які необхідні для виконання функцій місцевих органів влади. Тобто: є лише приблизно 10% коштів, аби місцева влада виконувала покладені на неї функції. А основного ресурсу у 90% — немає, і це дуже складна проблема, як його залучити.

Проблему можна пояснити на прикладі пересічного жителя Києва, який має фінансове забезпечення у 7 разів більше, ніж житель Одеси. Столиця має спеціальний статус, спеціальне фінансування. Але ж за Конституцією у нас усі люди рівні. І що на хуторі з трьома хатами, і що в столиці люди повинні бути соціально рівними і, відповідно, повинні бути однаково фінансово забезпеченими. Я не кажу, що на всі 100%, але дуже близько до того. Ми повинні це пам’ятати: але політики, по всьому, того не розуміють. Тому маємо такий дисбаланс.

У Європейському союзі до цього ставляться дуже прискіпливо. Якщо є депресивний регіон, то повинно відбуватись вирівнювання. Особливо це стосується територій, які мають фінансове забезпечення нижче 75% від середньодержавного. Наприклад: — у Чехії є всесвітньо відомий курорт Карлові Вари. Незважаючи на популярність, ця адміністративна територія, і вона дотаційна. Але є нюанс: дотаційна стосовно республіки Чехія. І за рахунок виплат із бюджету Євросоюзу відбувається вирівнювання.

— А як на Одещині оцінюється стан територій? Хтось слідкує за цим взагалі?

— У нас в університеті проводяться такі дослідження. Було зроблено порівняльні індекси усіх адміністративних одиниць в Одеській області. До речі, така робота повинна здійснюватися в цілому по Україні. Треба знати, який регіон і на скільки об’єктивно відстає від іншого, і фінансувати його за існуючими потребами. Виділяти кошти на вирівнювання, але ставити питання про його стратегію. Скажімо, за 5 років певна територія повинна піднятися за рахунок такої програми підтягування до середнього рівня. Якщо програма не буде використовуватися, то більше ніяких грошей на дотацію цієї території не виділятиметься. Чи буде змінене керівництво, яке не забезпечило виконання програми розвитку, або щось інше. Це проблеми дуже серйозні, які стосуються і нашого регіону.

В Одеській області є дуже депресивні регіони. На півночі виділено 6 таких районів. Я був на відповідній нараді, і до того списку не потрапив Миколаївський район. Піднімаюсь і кажу: а чого ви туди включили Красноокнянський, Котовський райони, а Миколаївський район, де нема жодного кілометра залізниці, де розбиті дороги, немає забезпечення водою в деяких селах, не включили? Програма була, до речі, про забезпечення людей водою. І тільки після того, як сказав, що якщо Миколаївський район не буде включено до цього списку, то я як член цієї ради буду голосувати проти, район в нього занесли. Не можна некваліфіковано підходити до вирішення таких важливих питань. Адже саме з них складаються місцеві та обласні програми розвитку.

 

одесская область

— Про північ ви сказали, а як ви оцінюєте справи на півдні нашої області — в Бесарабії?

— Справа в тому, що Бесарабія — це територія, на якій дуже велика агломерація людей, історично так склалося. Там великі села, багато дітей. І коли людей багато, а роботи немає, то це створює більшу соціальну напругу. Воно психологічно так сприймається. На півночі області такої напруги не відчувається. З півдня ж більше депутатів, тому що обираються від кількості населення, і вони можуть більше говорити про свої проблеми. Та якщо відверто, то південь Одещини багатший за північ.

Знову ж таки доводиться повертатися до питання створення робочих місць. Коли воно буде вирішено, то стане тією часткою в ланцюжку, який все витягне. Якщо нема роботи, нема заробітку, то все відходить на інший план. Залишається лише проблема забезпечення сімей. Чому люди їдуть в інші краї і покидають свої місця — за роботою. А робота повинна бути тут, у нас. Де ж мегапроекти, наприклад, будівництво доріг, будівництво залізниць, що зараз нам пропонують?

— Багато зараз кажуть про аграрний потенціал України. Саме у цій галузі можна працевлаштовувати селян…

— Скоро вийде моя стаття в журналі «Економіка Україна», в якій йдеться про те, що без визначення якихось логічно виважених кроків у нас нічого не вийде. Ми можемо говорити дуже багато про такі речі.

 

сель х

Перше питання, яке я критикую —  це відсутність промислової політики. Наше керівництво держави каже, що ми повинні бути супераграрною державою. Я таких держав у світі не знаю — їх не існує. Якщо ви віддаєте території у впорядкування міжнародних агрохолдингів, то монополії, які прийдуть сюди, побудують інфраструктуру для експорту зерна, щоб збільшити його стратегічне вивезення з України вдвічі. Напевне, воно вже буде з ГМО.

Виникає питання: чи забезпечить така стратегія інші сегменти економіки, і що вона дасть нашим громадянам?

Ми дійсно можемо дуже багато зробити в аграрному секторі. Головне, щоб не забували про людей, які ту землю мають у користуванні. У багатьох з них це останнє, що залишилось.

Окрім усього, в Україні склалася досить сумна картина в сільській місцевості. Хотілося б зауважити і таку деталь. У нас в селі кількість коней за роки незалежності збільшилось в 10 разів. На 1990 рік в нашій державі було 32 тис. коней, які використовувались в сільському господарстві, а зараз їх вже 330 тис. Виходить так, що ми із індустріальної форми виробництва перейшли на ту форму виробництва, яка характерна була для доіндустріальної епохи — феодальної.

Чому використовуються коні? Тому, що у такому випадку не треба купувати бензин та дизпаливо. Але ж продуктивність праці при цьому набагато нижча! Прийдуть величезні агрохолдинги з потужною технікою, з потужною технологією, з потужними машинами, будуть перетворювати нашу землю у фабрику з виробництва зерна — куди той дядько з цією конячкою дінеться?

Отже: на першому плані має бути людина, а потім — все інше.

 

****

В кінцевому підсумку можна зазначити, що всі ці проблеми, зазначені вище, важливі для вирішення загальної стратегії розвитку держави, оскільки кожен громадянин України прагне жити в заможній та щасливій державі. Для реалізації таких мрій є певні підстави: це освічений і працьовитий народ,чудові природні ресурси, які при цілеспрямованій соціально-економічній політиці дадуть високу віддачу.

 

                                                                                                                                   Бесіду вів Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: