>

Притулок дитячих сердець

директор притулку Віктор ТИМОШЕНКОНа фото: Віктор ТИМОШЕНКО, директор Березівського притулку

Ви бачили коли-небудь дитячі очі, сповнені смутку, розчарування, надії на краще? Вони не просто дивляться на вас, вони кричать німим страхом та відчаєм. Вони шукають порятунок у кожного, хто приходить до стін цього будинку. Вони так бажають сім’ї. Справжньої, повноцінної. Де є батько та матір, а то й брати чи сестри. Де є свої традиції та звички. А також любов та ласка, затишок і безперечна захищеність, якої так не вистачає знедоленим дітям.

Якщо ви не бачили таких очей — завітайте до Березівського притулку. І може ваш візит стане для когось з цих хлопчиків та дівчаток радістю і ощасливить їх. Одинадцять років тому в Березівці був організований притулок для дітей, десять з яких його очолює директор Віктор ТИМОШЕНКО. Він, власне кажучи, його облаштував і створив, коли ще працював начальником служби у справах дітей при Березівській райдержадміністрації. Отже, знає про цей заклад все, живе цією роботою, і навіть немає часу піти у відпустку.

— Віктор Петрович, безпритульні діти — то біда нашого суспільства. Такого бути не повинно, та на вулиці малих залишати негоже. Адже трапляються різні обставини через які вони потрапляють до вас…

— Так, останнім часом часто грає роль скрутне становище в сім’ях, коли в батьків не вистачає коштів на утримання дитини, а умови проживання не відповідають необхідним, чи ще гірше — батьки пиячать. І коли для життя чи здоров’я дитини існує загроза, відповідні служби приймають рішення забрати її із такого середовища. До речі, діти можуть звертатися самостійно по захист. Приблизно 15% дітей саме так і зробили, і прийшли до нас самі, адже знають про заклад. Бувають випадки сімейних конфліктів, не помиряться із батьками, то ми їх завжди приймаємо. Як правило, це підлітки
12-14 років. Після цього до відповідних служб надсилаються листи, перевіряються обставини проживання дитини в сім’ї і робляться висновки, чи можна повертати її додому. Відбувається процес примирення, якщо мова йде про конфліктну ситуацію. Дуже добре, що діти не йдуть на вулицю чи ночувати під плотом. У нас для них є всі умови, аби відпочити та поїсти.

— Роль примирителя — дуже важлива і почесна. А якщо це неможливо, як дієте далі?

— Якщо повернутися до власної домівки нема як, то можлива процедура усиновлення і інша сім’я. Слава Богу, не так часто буває таке, що відправляємо до інтернатів. Це, як правило, спеціалізовані заклади, де діти потребують особливого навчання або медичного догляду. У нас були випадки, коли у малих були проблеми із зором — майже не бачили, чи проблеми із серцем, то саме через це їх треба було влаштувати туди, де їм буде комфортніше.

— Загалом скількома дітьми ви опікаєтесь?

— Наш заклад розрахований на 20 осіб. Зараз тут перебуває 15 дітей віком від 3 до 18 років. Період знаходження в нашому закладі, згідно з законодавством, до трьох місяців. За цей час дітей треба надійно влаштувати, але бувають різні ситуації. Найчастіше вони тут затримуються через те, що в судах довго розглядаються справи. Буває так, що діти тут живуть майже рік. А загалом за 11 років в притулку перебувала 441 дитина.

— Дуже непроста та тимчасовість, а як же дитячий садочок, школа?

— Так, у нас заклад тимчасового перебування і утримання дітей цілодобове. Тут вони сплять, їдять і навчаються. В нас є угода з школою №2 Березівки про навчання наших дітей в ній. І вихователь зранку на автобусі супроводжує малих туди та передає вчителям. Після уроків забирає їх назад. І у нас все як зазвичай, ніяких грат на вікнах немає, адже це не закритий заклад, а тимчасовий дім. Дітьми опікаються 20 чоловік, із яких чотири вихователя, які дуже люблять та знають свою роботу, і мають підхід до малих.

— Яка подальша доля усиновлених дітей за вашої практики?

— Перед тим, як установлюється статус, необхідно, щоб суд виніс відповідне рішення. Частину позбавляють батьківських прав, та не всіх. І тим, кого забрали із сім’ї, знаходять прийомних батьків чи підбирають варіанти усиновлення. У цьому процесі ми допомагаємо службі у справах дітей і центру соціальної служби сім’ї. Іноді люди, що хочуть всиновити дитину, відразу прямують до нас, кажуть: «Ми хочемо взяти дітей». Та спочатку потрібно звернутися до соціального центру. Тому направляємо в потрібні організації, де розповідають, які необхідно підготувати документи, як пройти навчання, попрацювати із психологами. Робота копітка, та все робиться, аби дитина потрапила в забезпечену і готову виховувати дитину сім’ю.

— Раніше українці більше хотіли всиновити зовсім крихіток, чи змінилася така практика?

— Зазвичай завжди хотіли взяти менших до 5 років. Тепер усиновляють і по двоє, і по троє, поодинокі діти зрідка бувають. В нашому закладі є по двоє і по троє дітей з однієї сім’ї, от вони ідуть таким комплектом при усиновленні. Це вже створюється справжня сім’я.

— А географічно звідки більше до вас звертаються: з Березівського району, з області, чи інших міст країни? Звідки можуть бути потенційні батьки?

— В основному місцеві мешканці, яких ми потім направляємо до служби. Та до нас приїздили за малими і з Києва. В базі дітки перший рік стоять на всеукраїнському обліку, місяць на регіональному нашому, потім в Одесі стоять на обліку. І якщо в області не знаходиться батьків, то піднімаються на всеукраїнський облік, і аж через рік, коли на території України не виявили бажаючих, то тільки тоді виставляються на міжнародне всиновлення. А взагалі є спеціальна процедура, коли люди повинні зібрати пакет документів, пройти навчання, визначитись, яких саме дітей хочуть взяти і скільки. Тоді вже за цими показниками із бази дітей, а вона є по всій Україні, знайомляться з фотографіями і отримують направлення на знайомство з ними.

— Ще кілька років тому іноземці приїздили до нас в країну досить часто, аби всиновити когось. До вас також зверталися?

— У нас були випадки всиновлення в Іспанію, Португалію та інші країни. І дуже приємно, що ці зв’язки залишаються. Вже значно подорослішалі діти приїздять із своїми батьками, пам’ятають нас. Це дуже зворушливі історії.

— Ви бачите результат вашої роботи і влаштовані долі людські, це найвища оцінка…

— Взагалі, держава піклується в плані дотримання закону, відслідковує подальшу долю дітей, якщо вони потрапляють не тільки в прийомні сім’ї, а й на усиновлення, чи коли під опіку забирають родичі. Контроль проводиться постійно, спеціальні служби систематично здійснюють перевірку.

— Знову ж таки, раніше всиновлювали ті, у кого взагалі не було дітей, потім тенденція змінилася, і багато сімей із дітьми почали брати ще малюків із притулку…

— Дійсно, зараз часто усиновляють повноцінні сім’ї, відсоток таких випадків виріс. На щастя, суспільна думка значно змінилася, наші громадяни стали більш людянішими, якщо можна так сказати, можливо на це вплинули події, які зараз відбуваються в державі, вони підштовхнули на хороші вчинки. Сьогодні нам допомагають ті, хто створив групу в «Фейсбуці». Прості звичайні люди, які між собою спілкуються і товаришують, приїздять до нас, щоб допомагати, хоча не мають великих статків. До речі, в багатіїв важче щось випросити.

— Це також характеризує наше суспільство. А чим допомагають вам прості українці?

— Одяг, будівельні матеріали для ремонтів приміщень, побутові речі, бо грошей нам на все не вистачає. Наприклад, стаття видатків на закупівлю одягу та взуття навіть не планувалася через відсутність коштів. Одягаємо дітей лише за рахунок спонсорів. Це становить близько 30% затрат, а це для нас дуже багато, адже бюджет у нас вважається районним, але гроші надходять з області спеціально для притулку. Останній раз, коли нам вистачало коштів, це був 2009 рік. Тому дуже вдячні за підтримку волонтерам, які допомагають безкорисливо, їх кликати не треба. Самі знаходять нас і приїжджають. Це дуже зворушливо. Це одна із рис нашого українського народу, яка ще не втрачена і відроджується. Я сам українець, люблю Україну, патріот, і мене радує, що ми відкриваємо серця до ближніх.

— Дуже приємно це чути. Ми українці, живемо завжди надією на краще. Тому хочеться запитати, чи бувають випадки, коли батьки, які змусили піти з дому дітей, усвідомили свою помилку і змінилися?

— На жаль, за весь період роботи я знаю лише одну маму двох донечок, яка повернулася на істинний шлях, вирішила покинути пиячити. І коли я її зустрічаю, то вона завжди говорить мені «спасибі», і дякує, що їй повернули діток. Вони не мають великих статків, та в оселі завжди чистенько, охайно. Взагалі дуже мало людей в такому разі повертається до нормального життя.

— І традиційне запитання «Народної думки», яка збирає думку людей про те, що є насправді: що ви, як людина, як громадянин, могли би побажати нашій владі?

— Владі — це, звичайно, спуститися з «небес» до людей, побачити наші проблеми і почути всіх. Я вважаю, що нас не бачать і не чують. Знаєте, мене колись батько в дитинстві навчав так: де б ти не був, ким би ти не був, — залишайся людиною. Я дотримуюсь цих батькових слів, і вважаю, що ті, хто при владі, забули головне — залишатися людьми, їх цікавлять, мабуть, лише гроші. Або їм цього не сказали, або вони це просто забули. І це моя відверта життєва позиція, якої я не соромлюся.

— А щоб ви побажали українському народу в цей час?

— Народу я побажаю залишатися таким дружнім, як він насправді є. Адже події, свідками яких ми стали, об’єднали справжніх українців. Я вважаю, що це дуже добре, і треба залишатися такими дружніми. Хотілось би змін в житті на краще: гарної зарплати та соціальних умов. Бо люди практично виживають, наприклад, наші працівники отримують зарплату 1300 грн., то як на них жити?

— Усім нам бажаємо гідного життя, адже ми заслуговуємо того, чого ми варті…

— Будемо сподіватись, що все буде добре. Ми живемо вірою та надією.

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: