Станіслав РЕЙТОР: «Бажаю владі йти в народ»

За ким сьогодні майбутнє України? Питання складне, але «Народна думка» знає на нього відповідь, і стверджує, що майбутнє України — за українським народом і місцевими лідерами, яких він обрав і яким він довіряє. Бо тій владі, що на горі, наш народ повірити ще не може.
Станіслав РЕЙТОР — Кохівський сільський голова Ананьївського району. Колишній правоохоронець, керував підрозділом ДАІ після виходу на пенсію, а йому цього року тільки-но виповниться 50. У жовтні 2011-го був обраний на нинішню посаду. Народ йому повірив і не помилився в своєму виборі.

— Станіслав Станіславович, на посаді голови ви вже пропрацювали понад шість років. Яке ваше загальне враження від роботи, в попередній розмові ви сказали, що люди бояться змін, і у них інформаційний голод?

— Одним реченням на ваше запитання відповісти неможливо, тому що є багато чинників, які впливають на це все. Що на сьогодні ми розуміємо під змінами, чому люди їх бояться, і чому вони відчувають інформаційний голод? Так, зараз народ, дійсно, боїться змін, тому що не завжди вони доходять до наших верств населення, але, на жаль, воно так і є. Але ж якщо й доходять, то якось неправильно, і тому люди, чесно вам зізнаємось, незвичні до цих процесів. Бояться, що їх права будуть чимось урізатися. Бояться і тому, що про децентралізацію говорять всі, а разом з тим, можна сказати, що ніхто толком і не говорить про те, про що сьогодні треба відверто говорити.

Тобто, загальний месседж доходить до сільчан, але в неправильному форматі, який спотворює сьогоденність. Та попри це, ми рік тому збирали сходки нашої сільської громади щодо децентралізації, доводили до людей відповідну інформацію, роз’яснювали усі подробиці нового законодавства. Різні чулися думки і запитання, але настрій був один: люди поки що не готові йти в об’єднану громаду. Знову ж таки — побоювання змін, наприклад, того, як будуть надаватися адміністративні послуги.

Народ дещо не довіряє владі. Моя особиста думка стосовно децентралізації, що ми повинні йти вперед, і не треба повертатися назад. Але за одну ніч і два дні, це зробити неможливо, бо далеко ще не все економічно обґрунтовано, і морально ми до цього ще не готові. Повинен пройти деякий час, повинні з’явитися кілька позитивних прикладів цієї реформи. Тому, ось такий у нас менталітет: «Спочатку подивлюся, як буде у сусідів, а вже потім і я сам так буду робити».

— Тож люди кажуть прямим текстом, що бояться змін…

— Саме так. Сьогодні в державі відбувається медична реформа, формуються госпітальні округи по наданню медичних послуг. І неможливо зрозуміти, як вони будуть надаватися, і як все це сьогодні буде працювати та виглядати. Адже до госпітального округу відстань повинна бути до 60 км, і до нього за 40 хвилин треба довезти хворого. Та коли немає доріг, логістика відсутня, виконати такі умови дуже важко.

— Отже це не сприяє популяризації децентралізації?

— Ні. Повинно все проходити поетапно, має бути чітко розроблена і відпрацьована стратегія, і, в першу чергу, забезпечена логістика. А не після того, як ми об’єднаємось, будемо думати про те, давати чи не давати нам гроші, і чи будуть, взагалі, у нас ці кошти. Як з часом буде все це виглядати, і чи не залишимося ми без доріг і без інфраструктури — покаже час. Але, тим не менше, як сільський голова, я пропагую цю державну ідею — децентралізацію, за нею майбутнє. Треба інформувати людей, роз’яснювати і давати відповіді на усі запитання.

— Ви йшли на вибори з певною програмою, одним з пунктів якої було відновлення дитячого садка. Вам вдалося виконати свої передвиборчі обіцянки?

Детский садик-3

— Моя передвиборча програма передбачала газифікацію населених пунктів нашої громади, а також відновлення роботи дитячого садка, який був побудований ще в 1985 році. З часом не стало колгоспів на селі, а разом з цим, чомусь, стали непотрібні і дошкільні дитячі установи. Їх почали просто знищувати, грабувати. Але зараз ситуація інша, виходячи з демографічної точки зору, адже на території населених пунктів, а їх у нас п’ять, у нас є 120 дітей віком від 0 до 6 років. Вони повинні ходити до дитячого садка, отримувати якісне дошкільне навчання, харчування і розвиватися, як усі малюки. Тому мною особисто було прийнято рішення, яке підтримав депутатський корпус, про відновлення дитячого садка.

Детский садик-1

Детский садик-2

— На це потрібні були чималі кошти. Як вам вдалося їх залучити?

— В 2013 році було розпочато поетапні роботи ремонту дитячого садка. А за три роки повністю відремонтували приміщення — від фундаменту і до покрівлі даху, закінчуючи половником на кухні, все це було зроблено. На це із сільського бюджету громади залучено 1 млн.180 тис. грн. А також з обласного бюджету виділено 200 тис. грн. і з
районного — 150 тис. грн. Ці кошти були акумульовані і вкладені у відновлення дитячого садка. Зараз цей заклад функціонує в повному обсязі, в ньому зареєстровано 67 дітей, сьогодні до садка ходить 30 дітей. Багато діток ще хворіють, але це причини тимчасові, потеплішає — вони підуть в садок. В травні планується відкрити третю групу — для найменших. Раніше приймали дітей тільки від 2,5 років. Але тепер є можливість приймати до 2,5 року, а місця вистачить усім. І є кому дивитися за малими. В установі працює 15 працівників — це наші сільські жителі, які і обслуговують дитячий садок, отримують заробітну плату. Для села, яке забезпечує людей робочими місцями, це дуже важливо.

— Хочеться поговорити і на іншу тему — болючу. Я знаю, що у вас значна кількість односельців, мобілізованих до лав АТО…

— З початку мобілізації наша сільська рада одною з перших відгукнулася на заклик держави. З першої хвилі мобілізації від нас було призвано 10 чоловік, а в подальшому, від першої й до сьомої хвилі, було призвано 27 наших солдатів — хлопців, які пішли захищати Батьківщину. В зоні АТО було 18 чоловік, а решта захищали рубежі нашої країни, географія — Авдіївка, Мар’їнка, Піски. На передовій наші воїни протистояли ворогові у складі 28-ої мотострілкової бригади. Слава Богу, всі повернулися живі і здорові. Ми підтримували їх і їхні сім’ї: морально, фізично та й матеріально. Зараз від нашої сільської ради за контрактом служить 12 хлопців, в тому числі і одна дівчина, в зоні АТО знаходиться 8 чоловік. Сільрада дуже серйозно поставилась до цього питання. Високий, сильний дух був у людей, які збирали кошти, теплий одяг, продукти харчування для воїнів. Збирали все на території сільської ради, і машинами відправляли через волонтерські об’єднання на фронт.

— А хто був організатором волонтерського руху у вас?

— Коли наші хлопці пішли служити, ми відразу почали усіх підтримувати, переводили з сільської ради їм на картки кошти. Світлана Приблуда, секретар сільської ради, разом з нашими працівниками дуже активно включилася в цю роботу. До них приєдналися директори шкіл, учні, вчителі. Розпочалась робота, яка приносила допомогу не з одного джерела — це стало спільною турботою. Люди об’єдналися у справі допомоги. До речі, чоловік Світлани Володимирівни Сергій Володимирович — капітан ЗСУ, учасник АТО, брат Володимир Володимирович Ланович був мобілізований в 28-у бригаду, в боях під Мар’їнкою дістав поранення. Та, дякуючи Богу, повернулися додому.

— А як виглядає буденне, не воєнне життя? Розкажіть, будь ласка, як ведеться у вас сільське господарство?

— Територія нашої сільської ради дуже велика, і охоплює 11 тис. га землі, з яких орної — 8 тис. га. У нас 346 одноосібників, в розпорядженні яких близько 1,5 тис. га землі, яку вони самостійно обробляють, що можна віднести до категорії малого агробізнесу. А ще ми маємо 5 фермерських господарств.

— З ними усіма знаходите спільну мову?

— На нашій території знаходиться 1200 чоловік населення, це не так вже й багато, але не так вже і мало. Ми один одного бачимо щодень, ледве не щогодини. І якщо десь щось трапиться, відразу зустрічаємося, обговорюємо питання, гуртуємося навколо вирішення проблеми в правовому полі. Це дуже важливо для нас, в межах свого населеного пункту максимально робимо те, що ми можемо зробити.

— Землі досить багато. Чим обробляєте?

— На цей час на території сільської ради знаходиться понад 50 тракторів та 12 комбайнів. Це серйозна техніка, значна кількість якої є власністю людей, і вони добре господарюють. Ми маємо немалий потенціал, але постійно зверталися і звертаємось до держави, наголошуючи, що Україна — це аграрна держава. Ми просимо, щоб влада хоч трохи нам допомагала, вникала в наші проблеми. А їх дуже багато: вирощування сільгосппродукції, доступне страхування, забезпечення паливно-мастильними матеріалами тощо.

Особливо болючим питанням є можливість реалізації власної сільгосппродукції. В нинішніх умовах одноосібник не є платником ПДВ, і через те трейдери купують його зерно на 700-800 грн. дешевше. Але ж це несправедливо, бо він же в такий же спосіб вирощує свій урожай, і так само сплачує податки. Отже, держава зобов’язана цьому сприяти, дбати про соціальну справедливість. Не повинно бути дискримінації по відношенню до будь-кого. Адже одноосібники та малі фермерські господарства працюють в полі від самого ранку і до смерканку, як і агрохолдінги. Всі повинні знаходитися в рівних умовах.

— У нас є традиційне запитання: ваше побажання українському народові і українській владі.

— Нашому народу бажаю сімейного затишку, економічної стабільності, миру і ще раз миру — це на сьогодні дуже актуально. А владі бажаю більшої комунікабельності, побільше звертатися до людей і йти в народ. Бо від нас, від народу, буде залежати і їх процвітання.

Андрій ОВЕРЧЕНКО

Facebookyoutube
Поделиться статьей в социальных сетях: