>

Татарбунарська школярка: «Ми є однією нацією – нацією сильних та одчайдушних людей!»

Ми є однією нацією

До редакції «Народної думки» надійшло есе учениці 10 класу Татарбунарської ЗОШ №1 Єлизавети Демченко. 15-річна дівчина має власні погляди на історію та сучасність України. Від такої молоді залежить майбутнє країни. Друкуємо роботу без купюр:

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.»

Іван Франко

Українці – своєрідна нація. Століттями вона боролась за незалежність своєї держави, за свободу своїх думок та поглядів. Світ запам’ятав Україну як волелюбну країну, а її людей – як могутню силу, здатну творити дива. Але, на жаль, в дійсності все не так гарно, як здається.

З історії видно, що українці не раз ставали по різні боки барикад. Що й казати, навіть події останніх років це нам довели. А все це розорює духовні скарбниці держави та народу, спустошує людей. Вони вже не відчувають зв’язку з минулим, не бажають жити на рідній землі, бо «деінде краще». Втрачають власну національну свідомість. І, як не гірко визнавати, це було актуальним у всі часи. Люди не бачать потреби брати участь в громадянських справах, не бажають захищати Україну та її інтереси. І, що найголовніше, народ вдається до розбрату.

Нескінченні сварки, що тривають довгі роки, безвідповідальність, що ґрунтується на відсутності будь-яких моральних засад. Все це дуже боляче спостерігати. Люди надто егоїстичні, щоб виховувати в собі та в своїх дітях хоча б крихти патріотизму.

Але давайте подивимось на це питання з іншого боку. Не тільки народ повинен підтримувати державу. Народу також важлива підтримка влади держави. Не відчуваючи рівносильної віддачі від неї, патріотизм людей послаблюється. В хід йдуть такі аргументи, як «а за віщо ж нам боротися?» та «за що поважати владу?». Навіщо жити в країні, де йде війна, де корупціонери і надалі мирно поживають в депутатських кріслах? Де економічна криза почалася ще у 2009-му, а можливо й раніше. Де мінімальна заробітна платня не перевищує п’ятдесяти доларів. Звісно, в тій же Америці чи Німеччині життя набагато краще, тож чому б нам не бути там?

Але ж саме через ці думки, які відвідують кожного другого громадянина України, наша держава залишається в такому негарному становищі. У кожної країни є певний період регресу, економічних та культурних криз. Це природно навіть тій же Німеччині. Так, дійсно, в Україні цей час доволі затягнувся. Проте, якщо кожен перестане звинувачувати інших, а сам візьметься за діло, в наших силах підняти країну до небачених раніше висот. Українцям потрібно не розпалювати конфлікти ще більше, а об’єднатися проти спільного ворога. На даний момент – це агресор Росія.

Україна дуже багата держава. Багата своєю неповторною природою, своїми ресурсами. Своїм народом, розумними та вмілими людьми. Наша країна прекрасна та сильна, тому вона не повинна бути залежною від Європи, від Росії. Вона повинна бути лише незалежною та суверенною.

В цей час, в час війни та на межі національного розорення, коли підтримка потрібна і державі, і народові – «ми мусимо навчитися чути себе українцями…» без кордонів, без будь-яких перепон, адже ми є однією нацією – нацією сильних та одчайдушних людей.

Поделиться статьей в социальных сетях: