Тетяна ЖАРСЬКА: «В децентралізації я бачу можливість заробити кошти для громади»

Децентралізація — процес непростий, викликає багато сумнівів та запитань. Бо все це для нас нове. І робити висновки можна вже після певних кроків, аналізуючи, що було вдалим, а що вимагає іншого шляху вирішення. Селищний голова Великої Михайлівки Тетяна ЖАРСЬКА очолила об’єднану територіальну громаду, яка утворилася 12 серпня 2015 року. До неї ввійшов сам районний центр та ще 8 сільських рад.

— Тетяна Володимирівна, ваша громада функціонує з 1 січня нинішнього року. Які саме сільські ради увійшли до неї?

— Це Гребениківська, Юрківська, Новоселівська, Новопетрівська, Полезненська, Стоянівська, Великокомарівська, Комарівська сільські ради і Великомихайлівська селищна рада. Загальна площа громади складає близько 55 000 га, сюди входять 25 населених пунктів, чисельність населення складає 12 850 мешканців.

Якщо ж говорити про фінансові результати, то за 10 місяців спільного господарювання можна констатувати великий плюс в тому, що значно виросла дохідна частина бюджету. Так, на кінець 2015 року загальний бюджет всіх 9 рад складав 7 млн. грн. За розрахунками на 1 січня поточного року була затверджена дохідна частина бюджету у розмірі 16 млн. грн. Та вже за 10 місяців цього року ми маємо доходу 23 млн. грн., при цьому попереду ще два місяці.

— Різниця очевидна та значуща. За рахунок чого збільшився бюджет, працюють виробництва?

— Ні, виробництва в нас немає, основна частина доходу в сільській місцевості — це сплата за користування землею. Тому з першого дня почали з інвентаризації землі. Аби з’ясувати, хто сплачує належні кошти, а хто ні. Збирали землекористувачів, обговорювали із ними те, що, у випадку користування землею, треба сплачувати гроші за її користування. Якщо ж землею користуватися не будуть, то наступного року її оброблятиме хтось інший. Порозуміння знайшлося — землекористувачі зрозуміли, що обробляючи землю громади, повинні сплатити за це кошти. Таким чином, це один із шляхів наповнення бюджету. Окрім того, до нас надходить 60% податку ПДФО (податок на доходи фізичних осіб), і акциз, який не був запланований, і не було зрозуміло його розміри, бо раніше таких доходів просто не було.

— Йдеться мова про акциз, який сплачують власники автомобільних заправних станцій?

— Так, на території громади три АЗС. Взагалі, природа доходу така: село — це сплата за землю, а Велика Михайлівка — ПДФО і підприємницька діяльність. Бо у Великій Михайлівці, населення якої становить 5840 чоловік, земля для сільгоспризначення відсутня.

— Досить великий районний центр. Чи є на його території підприємства?

— Із жалем можна констатувати, що підприємства у Великій Михайлівці вимерли. Є «Веселка», що виробляє воду. Також є завод продовольчих товарів, який власники намагалися реанімувати, але не змогли зібрати весь пакет документів. Та через те, що живуть в Америці, не можуть цим займатися, а довірені особи не мають відповідних повноважень. Два місяці тому я там була, бачила, що все устаткування і виробничу лінію розпродають. Є тільки бухгалтер. Дуже шкода, що в них нічого не вийшло. Для нас це втрачені робочі місця. Від молочного заводу і стін не залишилось. Не працює «Сільгоспхімія», на території колишньої «Сільгосптехніки» розташувались власники переробки зерна, виробляють крупи. Оце і всі підприємства, а все інше — торгівля: базарчики і невеличкі магазини. З державних підприємств нічого не залишилось.

— Колись у Великій Михайлівці був потужний хлібозавод, що з ним зараз?

— Територію цього підприємства було продано ще на початку 90-х років минулого століття, це приватна власність, але з того часу хлібозавод стоїть. Перших кілька років охоронявся, але нині ж будівля руйнується, обладнання повивозили, немає ні вікон, ні дверей, одні стіни. На превеликий жаль — жахлива картина в центрі селища. Були в мене думки: громада стає платоспроможнішою, може і викупимо, бо потреба в хлібі є. Можливо, хтось з підприємців придбає, бо тримати комунальне підприємство у власності громади не дуже правильно.

— Селищна рада буде ініціювати питання відродження заводу в будь-якій формі власності?

— Звичайно, будемо. По-перше, треба зустрітися з власником заводу, та він знаходиться поза «зоною досяжності». Кілька разів додзвонювалися, адже людина має борги із сплати за землю. Пообіцяв, але ще не приїхав. Спочатку треба, щоб було добровільно сплачено за весь минулий період. Якщо ж відмовиться, то, звичайно, будемо позиватися до суду. Чим це закінчиться — сказати важко. Бо іноді суди тягнуться десятиріччями, власники їх уникають, та все одно починати роботу в цьому напрямку потрібно.

— Проїжджаючи селищем, ми бачили, що у багатьох місцях ведуться ремонтно-будівельні роботи. Що планується ще зробити до кінця року?

— Я хотіла би відзначити, що в розвитку інфраструктури громади, як ніколи, відбувається дуже великий прорив. На сьогодні близько 7 млн. грн. витрачено на бюджет розвитку громади. І ще громаді було надано державну субвенцію в розмірі 10 млн. 600 тис. грн. саме для капітальних видатків, для покращення стану інфраструктури. За цей час більше 40 об’єктів ремонтувалося та ремонтуються. В багатьох селах нашої громади було проведено вуличне освітлення, замінено вікна, зроблено капітальний ремонт опалювальної системи та відремонтовано дах в школах. Оновлюється система водопостачання, будинки культури, ФАПи, дитячі садочки, тротуари, шкільні харчоблоки, здійснюються поточний та капітальний ремонти автомобільних доріг силами місцевого райавтодору (поіменний перелік усіх об’єктів, який зайняв цілий друкований аркуш, Тетяна Володимирівна назвала напам’ять! — ред.).

— Цілком очевидно, що ви прихильник децентралізації?

— Коли вирішувалося питання: об’єднуватися чи ні, то я, звичайно, сама б із цим не впоралася. Минулого року, коли був прийнятий закон про добровільне об’єднання громад, нас запросили в обласну раду, де познайомили з перспективними планами. І коли повернулися із наради, то вже чітко розуміли — треба щось робити. Але я бачила в перспективі не три громади в районі, а чотири, бо для мене основна мета — досяжність послуг для населення. Багато людей хотіли об’єднання з Великою Михайлівкою, але згідно рішення селищної ради вони до нас не потрапили. Коли почалися обговорення — планували одне, та люди були за інше. До мене стали приїжджати голови сільських рад і просити про приєднання до громади. У підсумку об’єдналися не 5 сільських рад, а 9. Зараз у Великомихайлівському районі лише одна громада, яка охоплює 40% території району. Навантаження в роботі дуже велике, інколи просто ніколи голови підняти. Але результатом я задоволена.

— У нас є традиційне запитання: ваші побажання українській владі і українському народові від себе особисто і як від державного службовця місцевого рівня.

— Скажу відносно всіх, починаючи від Президента і закінчуючи будь-яким чиновником найнижчого рівня. По-перше, коли ти йдеш на цю посаду, — думай про результати, які можеш принести, чи в змозі щось зробити, щоб людям було краще! Бо кожен повинен відчувати важливість своєї посади. А найголовніше — щоб у нас був мир, ми повинні дбати про це.

Говорячи про відповідальність перед громадою, перед людьми, які тебе обрали, завдяки яким ти обіймаєш цю посаду, я завжди своїм колегам про це нагадую. Я дуже багато їжджу по інших районах, мене запрошують поділиться досвідом. І коли сільські голови запитують варто, чи не варто все це робити, я їм відповідаю так: «Кожен з нас, коли балотується, обіцяє людям щось зробити, а для того, щоб це здійснити, — треба мати гроші. Завдяки децентралізації є можливість заробити кошти, аби зробити для громади якнайбільше. А як я буду називатися, чи голова, чи староста, це неважливо».

У нас багато сільських голів не хочуть об’єднуватися, бо думають так: «Зараз я голова, а об’єднаюсь — буду підкаблучником». Яка різниця, ким ти будеш, якщо ти йдеш на цю посаду, то ти людям щось обіцяєш. Чим більше коштів, тім більше ти в змозі для своїх виборців щось зробити, тоді і будеш корисним для своїх сільчан. Оце така моя позиція, і я бажаю, щоб всі, хто йде на ці посади, відчували свою відповідальність перед виборцями, а не вважали себе царем чи королем на зайнятому після обрання місці. Щоб чесно могли дивиться людям в очі.

— Це ваші побажання щодо влади. А побажання українському народу?

— Насамперед миру. Наша Україна дуже велика, і у людей є різні погляди на життя, на будівництво суспільства. Та всім треба зрозуміти, що ми єдина країна, тому потрібно знаходити між собою спільну мову, бо ми тут живемо, і нам нікуди діватися. Якщо кожен буде думати про Україну і про ту частку, яку він внесе заради її добробуту, то країна процвітатиме, — я впевнена в цьому. Буде процвітати Україна, буде процвітати і кожна сім’я, усі житимемо краще. Ще раз кажу — я впевнена в цьому.

— Кожен з нас є тією частинкою України…

— Звичайно, щоб кожен з нас розумів, — ми частинки цієї держави.

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Facebookyoutube
Поделиться статьей в социальных сетях: