>

Україна: народження нової країни

На фото: Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ, головний редактор газети «Народна думка»

«Народна думка» газета та сайт — насправді унікальний медіа проект. І його нетривіальність в тому, що попри широковживану практику, головний герой наших публікацій є не високопоставлений політик чи чиновник, а звичайний український народ, його погляд та думка на події, що відбуваються в Україні. Це підприємці, вчителі, лікарі, ветерани АТО, волонтери, фермери, мери міст та селищ, державні службовці, учні шкіл, правоохоронці, працівники культури та багато інших. Отже, про те, що каже і думає наш народ, що ми почули і побачили — читаймо.

Добігають кінця останні дні 2016 року, і попереду на нас чекає одне з найказковіших свят — Новий рік, який відкриє нову, неповторну сторінку 2017 року. А слід за цим святкуватимемо ще одне з найвеличніших свят — Різдво Христове. А зараз час підбивати підсумки. На запитання: «Чим найбільше вам запам’ятався минулий рік?», я, напевне, відповім: «Створенням та народженням нашого медіа проекту — «Народна думка». І в ці передноворічні свята я, як його керівник, розповім про те, про що ми дізналися та чого досягли у своєму проекті за цей час.

Чому почалася війна в Україні

У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, в результаті якої, через мирні протести людей, демократичним шляхом Президентом України був обраний Віктор Ющенко. Це була оксамитова революція, під час якої на майдані Незалежності в Києві збиралося понад 1 млн. людей різної віри, які молилися Богу, аби не пролилася кров. І Всевишній відповів на молитви. Зміна влади відбулася мирно, абсолютно безкровно, хоча танки на Київ вже йшли, та ніхто не постраждав і не загинув.

Віктор Ющенко, про якого нині чи не всі забули, напевне, тоді випередив час своєю появою у політикумі України. Так, він зарекомендував себе великим демократом, тільки ось суспільство наше виявилось до цього ще не готовим. Його найближчі прибічники, яких він усіх породив як політиків, вже через півроку почали один за одним зраджувати ідею, видаючи себе за великих борців з корупцією. Дехто заради цього навіть косу підв’язав, аби не плуталась під ногами, хтось за вила схопився, а хтось надовго нібито зник кудись, але якось дивно та досить вдало знову вскочив в потрібний момент на політичний віз чи трактор. І сьогодні всі вони вкоренилися на політичному олімпі, ховаючи очі за електронні декларації. Політична зрада — особлива прикмета в українській владі.

Ці політики продовжили і далі несамовито боротися за першість. Але так доборолися, що через чвари між собою дали можливість Януковичу досягнути свого — він став президентом. Разом з ним в Україні почала встановлюватися диктатура влади. І народ знову не став терпіти. Тільки ось цього разу пролилася кров: силовий розгін в листопаді 2013 року Євромайдану в Києві, анексія Росією Криму, війна на сході — і тисячі загиблих. Війна триває, за все доводиться платити життям, але простим людям, не політикам.

Вибори до об’єднаних територіальних громад

Війна, що почалася фактично від перших загиблих на Майдані, триває вже майже три роки. Здавалося б, вона повинна була навчити українців багатьом речам. Навчила, але, на жаль, не всіх. Ця гірка правда підтверджується тим, що в 2016 році під час виборів до новостворених об’єднаних територіальних громад певні виборці, а їх чимало, знову продають себе, ціна зради — від 200 грн. до 1 тис. грн. за один голос. Тут годі щось коментувати. Ці люди — зрадники, бо вони зрадили майбутнє своїх дітей та онуків, батьківщину, і тих загиблих, які поклали своє життя, захищаючи нас від агресора — Російської Федерації.

Ставлення людей до політичних партій

Найбільше мене вразив один з депутатів міської ради, який сказав, що ненавидить лідера своєї партії, але мусив балотуватися від цієї політичної сили, бо іншої можливості потрапити до міської ради просто не було — такий закон, на вибори треба було йти лише за партійними списками.

Насправді політичні партії в Україні мало чим відрізняються між собою. Їх рейтинг залежить від того, хто з них раніше «осідлав» і приватизував якусь соціальну тему, наприклад, комунальні тарифи. Після цього їм залишається лише обвішати дорогущими білбордами з такими лозунгами усі стовпи і на кожному перехресті вигукувати: «Вимагаємо знизити тарифи!» Та це ж нічого, що самі ж вони свого часу ці тарифи і встановили.

Є ще такі, що лементують: «Вимагаємо зупинити війну!» Але саме вони зробили все, аби ця війна в Україні розпочалась: розікрали нашу армію, знищили силові структури, закликали «руськую вєсну» — ось і дозакликалися.

А інші, ті, що клялись Януковичу у особистій відданості «до кришки гроба» після втечі свого лідера, як і належать справжнім зрадникам, зреклися і його самого, і його партії. Дехто став «опозиціонером», тобто став в опозицію до свого народу, а інші, в «найкращих» традиціях української політики — потрапили не куди-небудь, а до партії влади.

Про те, що серце зігріває

Об’їхавши за цей рік, і не один раз, усю Одеську область, спілкуючись з багатьма людьми, стверджую: «Ми стали на незворотній шлях змін на краще». В одному з інтерв’ю Анатолій Живора, мешканець міста Арциз, ветеран АТО, сказав мені наступні слова: «Любов до України як до своєї батьківщини — це нове почуття, що виникло зараз у нас». Неоцінимі слова: більшість з нас, можливо й заново, визнало Україну за свою рідну землю.

Людей не цікавлять гламурні політики, яким вони не вірять, та їх світське життя. Бо справжній народний обранець має бути поруч зі своїм народом, а не жити в телевізорі на політичних шоу. І виборці хочуть, аби політики бачили саме його — народ— і читали про нього, жили його бідами та стражданнями.

  • Громади, які вже об’єдналися, за останній рік суттєво (фактично втричі) збільшили свої власні бюджети. А зароблені кошти спрямовують на найнеобхідніші потреби.
  • Україна одяглася в національну символіку, а на урочистих заходах все частіше звучить державний гімн.
  • Ми відновили і створили за час війни одну з найкращих армій Європи, і охороняємо ту ж Європу від агресора, яким стала колись братня нам Росія.
  • Маємо нову поліцію, і, справжнє диво — подекуди в області почали ремонтувати дороги!

З вдячністю проводжаємо 2016 рік, бо, не проживши його, ми не зустрічали б зараз 2017 рік — такий закон природи. Хочеться побажати усім, аби кожен з нас: і віруючий, і атеїст, в новорічну ніч в серці своєму сказав: «Господь, помилуй і збережи нашу Україну, дай мир на нашу землю в 2017 році!» Впевнений, що Він відповість, і мир обов’язково прийде! Нам є до чого прагнути і що будувати —  єдину, незалежну, вільну, процвітаючу країну. І ми зможемо!

Вітаю всіх з Новим 2017 роком!
Миру всім нам, любові та злагоди!

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: