>

Володимир ПЛАКУЩЕНКО: «Селу сьогодні потрібен лідер»

ПлакущенкоНа фото: Володимир ПЛАКУЩЕНКО, засновник селянського господарства «В.В. Плакущенко»

Цим матеріалом «Народна думка» завершує осінній цикл публікацій про життя людей на прикордонній смузі Великомихайлівського району. Цього разу в нашому об’єктиві — село Гребіники. Селянське господарство «В.В. Плакущенко» — ось так невибагливо називається однойменне сільгосппідприємство, засновником якого є Володимир ПЛАКУЩЕНКО. Якщо сказати про нього двома реченнями, то це виглядатиме приблизно так: «Аграрій високого класу, який пройшов школу життя на службі у військово-морському флоті. Він — самородок, а його фермерські угіддя — зразок капіталізму».

Від голови сільради до випасу овець

— Володимир Васильович, скажіть, будь ласка, як ви здобули досвід роботи, якою ви зараз займаєтесь?

— Свою життєву школу я почав проходити з дитинства. Так як я місцевий мешканець, то змалечку працював навколо хати, весь дім був на мені. Батьки мої працювали в тваринництві, з ранку до вечора на роботі, тому доглядати за господарством більше не було кому. Отже сапати, копати, сіяти — все це знайоме ще з дитячих років.

— Господарювали як тільки могли…

— Так, але річ в тому, що робити цю роботу ми мали право тільки добре, бо інакше й бути не могло. Тому дитинство наше промайнуло якось непомітно, подорослішали враз. А потім — служба в лавах військово-морського флоту, яка навчила мене ще більше шанувати державу, друзів, і, взагалі, як треба жити, а точніше — як можна виживати. Коли прийшов з флоту, то мене відразу обрали секретарем комсомольської організації, так як у мене освіти ще не було, то я був звільнений секретар комсомольської організації села Гребіники.

Після того, 22 червня 1982 року, мені довірили вже іншу, більш відповідальну посаду — голова сільської ради. І три наступні роки дали ще більше досвіду, а саме: як працювати на землі, організовувати людей, приймати відповідальні рішення. Трудитися доводилося без зупину, через що й допрацювався до зупинки серця. Довелося залишити цю посаду, після чого, за станом здоров’я, перейшов на іншу роботу. Я не міг робити щось аби як, бо якщо вже працювати — то працювати, так мене навчили батьки.

Але ж сидіти без роботи, опустивши руки, я ніколи не міг і не зможу. Довірили мені посаду заступника голови колгоспу по кормах. Та на новому місці я теж спокою собі не дав, «літав» по всьому колгоспу: то на одній фермі, то на іншій, завідував птахофермою, пасікою, вівчарнею. Одним словом — постійно опікувався якимись фермами.

— Навчалися сільському господарству безпосередньо в роботі…

— Саме так, ця робота, так чи інакше, була пов’язана з сільським господарством. Згодом це стало схоже на якийсь марафон, біг з перешкодами, який ти мусив обов’язково здолати. Тільки-но підняв ту чи іншу галузь, рік чи два — перекидають на іншу. Поставив її на ноги — на третю перекидають. А в 1986 році, коли вже розпочалися кооперативи, я перейшов на вівцеферму, пас овець. Було соромно, але довелось, з посади голови сільської ради перейти прямо туди. Зробив так, що наша ферма стала зразково-показовою. Знаменита на ті часи племінна Благоєвська ферма, як кажуть, «відпочивала» в порівнянні з нашою. Усі приїжджали, дивилися — і раділи.

Початок фермерства

— Мали добрих вчителів?

— Перший мій вчитель в сільському господарстві — нині вже покійний голова колгоспу Володимир Андрійович Вітушкін. Дуже велика людина була, з
17-ти річним стажем праці в цьому колгоспі, так само і головний агроном Орест Васильович Яровий, який став моїм вчителем з агрономії. Ось такий я опанував життєвий інститут — ще в молодому віці і до
33-х років я пройшов вже все: огонь, воду і мідні труби.

— І коли ви стали самостійним господарем?

— Саме у цьому віці я й перейшов на вільні хліба — в 1986 році перейшов в кооператив, і ми почали працювати на себе. Згодом нам створили такі умови, що ми мусили покинути вівчарство. П’ять років ми пасли худобу, набагато збільшили поголів’я, звели гарну ферму, але згодом її залишили через те, що колгосп завинив нам дуже багато грошей. Та це було щось нереальне, просто ніхто не вірив, що за такий період можна було досягти таких результатів. Ми це зробили, але я зрозумів, що вже тупцююсь на місці.

Сімейний підряд

Володимир ПЛАКУЩЕНКО з сином Євгеном

На фото: Володимир ПЛАКУЩЕНКО
з сином Євгеном

— Вам потрібен був подальший ріст…

— Так, є така приказка: «Немає волі — немає свободи». У 1991 році я вирвався з тієї системи, і став фермером. І сьогодні я найстаріший фермер в районі, точніше — фермер з найбільшим стажем. До того ж, був близько 20 років головою асоціації фермерів району.

— Чим сьогодні займається ваше господарство?

— Сьогодні господарство займається тваринництвом і землеробством, маємо близько 900 га землі. Вирощуємо соняшник, кукурудзу, пшеницю, ячмінь, горох, ріпак. До цього року ще займалися й овочами, а вже з нинішнього полишили — невигідно, хоча й маємо власну зрошувальну систему. І на тому місці, де сьогодні росте кукурудза, нещодавно були овочі: помідори, огірки, цибуля, капуста, картопля.

Є в нас ще свиноферма, десь близько 500 голів. В недалекому минулому провели там значні зміни, створили належні умови не тільки для людей, а й для свиней. Тож поки що свиноферма працює рентабельно, сподіваємось, що так буде й надалі. Там працює мій син, і, до речі, ми працюємо сім’єю. У нас сімейний підряд, навіть онук з нами, буде працювати чи ні — час покаже, але дід, тобто я, його вже туди записав.

Українська традиція: дві булави — три гетьмани

— Що, на вашу думку, найбільше потрібно селу в першу чергу?

— Селу сьогодні потрібен лідер, один-єдиний. Чому наше село на сьогодні виглядає набагато краще, аніж інші села в районі? Ми в позаминулому році посіли перше місце, і наша сільська рада була нагороджена машиною Daewoo. Подарували новий автомобіль сільській раді за те, що наше село було найвпорядкованіше. В цьому велика заслуга Галини Вікторівни Таран — голови сільської ради. Хоча знаю, що їй важко, бо передусім — вона жінка.

Як я вже вам казав, свого часу я створив асоціацію фермерів в районі, і був її керівником. Пропонував аналогічне створити і в нашому колгоспі, в якому мій брат раніше був головою. Там потім організувалось 28 фермерських господарств, але вони всі розпалися, ні в кого не було коштів та техніки. А в мене на той час вже було багато своєї техніки. До того ж я пропонував їм: «Давайте я буду вашим лідером, об’єднаємось на базі мого господарства, адже я раніше за вас став фермером, і маю чималий досвід. Я буду вам допомагати сіяти, копати, тільки ж ми повинні бути згуртованими, а не одноосібниками. Бо коли ми будемо самі по собі — розвалимося, а якщо будемо разом — то тоді виживемо».

— І як відреагували на вашу пропозицію односельці?

— На жаль — негативно, не сприйняли, подумали, що я буду мати з цього тільки особисту вигоду. Але я ніколи не починав роботу, думаючи, перш за все про гроші. Я працював, передусім, заради задоволення. І зараз отримую велику насолоду, працюючи в сільському господарстві. Та чомусь мене тоді неправильно зрозуміли, а, можливо, і я не так висловився.

Сьогодні ж у нас, окрім мене, є ще два фермерських господарства, в яких приблизно по 1700 га та 400 га землі. Але й серед нас трьох не завжди все гладенько відбувається. Не хочу чимось образити своїх колег, але складається таке враження, що всі люди в селі йдуть по допомогу до мене. Скажу відверто, що інколи це вже не під силу: «Чому я один повинен тримати удар, в мене на все землі не вистачає, аби всі проблеми вирішувати».

— Отже, дійсно, потрібен лідер, і люди повинні це усвідомити…

— Я вам скажу без зайвої скромності, що якби вся земля була в моїх руках, то наше село було б як уся територія в моєму господарстві. А так як сьогодні немає лідера, то й іде оцей різнобій. І не має єдиної соціальної політики. Бо для декого це просто бізнес, а в грошах, як відомо, ніколи єдності не буває, кожен тягне ковдру на себе. І в цій ситуації ніхто не виграє, а страждають люди.

— Але хтось все ж таки повинен думати про людей…

— Повинен, зобов’язаний думати і вдень і вночі. Та разом з тим, багато хто на місцях каже, що в усіх негараздах винуватий президент, районна та обласна влада. Але ніхто не скаже, що він сам винуватий, бо ніхто не хоче нічого робити. Наведу ще один приклад: я обладнав ставок, вклав туди чималі гроші, й кажу людям: «Давайте його загородимо, нехай там безпечно діти купаються». І що ви думаєте, хтось прийшов на допомогу? Ні!

Поради та побажання оптиміста

— Добре, Володимир Васильович, давайте розглянемо вищий рівень. На вашу думку, що виведе Україну вперед?

— Ви знаєте, нещодавно прочитав в одній газеті статтю «Гольфстрім у степах України» (Гольфстрім — тепла морська течія в північній частині Атлантичного океану — ред.). Ця публікація мене дуже насторожила: що чекає Україну через 10-15 років, і, зокрема, південь України? З нинішнім ставленням людини до природи та екології, що посилюється частою літньою спекою, яка випалює все навколо, то наш безцінний степ чорнозему може перетворитися на пустелю. Тож я вважаю, що земля українська повинна вивести Україну вперед. А для цього нам потрібно її любити, і не на словах, а на ділі.

— Тобто я вам задав актуальне запитання, відчув ваш настрій…

— Ви поцілили, як кажуть, в десяточку. Я був в Німеччині і бачив на власні очі, як там фермери обробляють по 10 га землі, більших наділів немає. Так, вона доглянута, виглядає мов картинка на виставці. Але коли пролітаєш літаком над Україною і бачиш згори поля по 100 га, яким ціни не має, то думаєш: «Як же вдається нашим багатьом горе-господарникам так знецінити цю безцінну землю?»

Впевнений, твердо переконаний в тому, що врятувати та вивести Україну вперед може тільки наша матінка-земля. Ось тільки правила господарювання на ній мають бути однакові для всіх. Повинен бути єдиний податок на землю для всіх. Тоді люди повірять в справедливість, і це додасть їм неабиякої наснаги в роботі, і вже через рік ми станемо заможними.

— Повинна бути чітка політика: проста, доступна, і справедлива…

— Так, людям потрібна справедливість: тримаєш ти 1000 га чи 1 га — немає різниці, заплати за землю. А вже потім діліть гроші як вам заманеться. Мають бути правила однакові для всіх: і для дрібних господарників, і для потужних. Скажімо, як ПДД — правила дорожнього руху, вони ж написані для всіх однаково. Але, на жаль, не всі цих правил дотримуються на дорозі. Одним словом: з «кастою обраних» у сільському господарстві і з відбірковим підходом треба терміново закінчувати. Але це питання вже стосується тієї влади, що на самому верху, в Києві: законодавчої та виконавчої.

— Тоді побажайте щось нашій владі…

— У нас така чудова влада, що я, навіть, й не знаю, що їм побажати в першу чергу. Тому зичу їм мудрості й згуртованості, бо у них там така метушня, як у відомі байці: на арені лебідь, рак та щука, навіть, ще гірше, аніж у нас в селі.

— Добре, а простим людям що побажаєте?

— А простим людям бажаю пережити цей час, й бути мудрими. Впевнений, що Україна буде жити достойно. Я, взагалі, патріот свого часу. Нам зараз доводиться дуже важко переживати теперішній момент. Але якщо взяти, скажімо, років 10 тому, то тоді було ще важче. А сьогодні, попри усі труднощі, все ж є ріст в державі, я його відчуваю.

— Ви оптиміст?

— Повний, абсолютний і, як кажуть — невиправний оптиміст. Усі гроші ніколи не заробиш і з собою не забереш, треба залишити і комусь іншому. З вашого дозволу, хочу наостанок сказати ще одну річ — найважливішу. Ви звернули увагу, що знаходиться на моєму робочому столі по праву руку від мене? Так, це Біблія. Настав той час, коли силу і мудрість я вже беру в ній.

— Ви на правильному шляху, і нехай Господь Бог допомагає вам в цьому та наставляє.

— Дякую, що завітали до нашого прикордонного села. Раді усім гостям, приїжджайте ще!

*  *  *

Від редакції. В свою чергу «Народна думка» дякує голові Великомихайлівської районної ради Катерині Лаптієнко за допомогу в організації зустрічей з героями публікацій цього циклу. Катерина Максимівна чудово знає свій район і людей, які її поважають. Вона сучасний державний менеджер високого класу. Саме про таких людей, як вона та її земляки, які своєю працею піднімають Україну, ми й пишемо.

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: