>

Володимир УСАТЕНКО: «Бажаю всім — любіть Україну!»

На фото: Володимир УСАТЕНКО, директор ЗОШ №1 ім. Василя Тура в м. Татарбунари

Яких лише хитросплетінь не буває в житті, і що лише не робить доля! Ось і у цьому випадку теж інтрига. В лютому 2016 року до ЗОШ №1 1-3 ступеня ім. Василя Тура в м. Татарбунари повернувся Володимир УСАТЕНКО, в якій 12 років тому працював вчителем з фізичного виховання.  Тільки цього разу — директором.

— Володимир Іванович, чим було обумовлено ваше повернення до школи після такої тривалої перерви відразу ж на найвищу посаду — директора?!

— Свого часу, коли я працював вчителем з фізичного виховання, це була зовсім інша школа. Та коли знову прийшов до неї, від побаченого в мене в голові паморочилось, і було таке враження, що в ній була мов глина якась. Настільки все було занедбане, що запитання було лише одне: «З чого починати?» За що не візьмешся — все падає, під який стенд не подивишся — а там справжній жах, стендами і плакатами просто закривали обвалені куски стін. Ще й досі є декілька таких ділянок, але ще трохи — і з ними впораємося.

школа №1 - Татарбунари

ЗОШ №1 ім. Василя Тура в м. Татарбунари

— То з чого таки довелось розпочати?

— Перш за все є обов’язок перед нашими маленькими українцями — школярами, та перед їх батьками. Моя мета — бути кращим, я в своєму житті завжди намагався слідувати цьому. Довелося починати з порогів, які були майже зруйновані, до школи заходили по камінню, що стирчало з порогу. Всім вхідним шкільним дверям вже по 30 років, вони зовсім старі і не щільні, тому про тепло в приміщенні можна було й не говорити. Почали відразу міняти двері. Зараз пороги відремонтовані, всі вхідні двері та вікна замінені.

— Нове керівництво викликає певне упередження у працівників. Як вас зустрів педагогічний колектив та учні?

— У нашому закладі працює 43 вчителя, які навчають 460 учнів. Треба сказати, що педагогічний колектив зустрів мене дуже стримано і прийняв з обережністю. Вони знали, що я раніше керував процвітаючим літнім табором. Та не розуміли, як я себе поводитиму зараз, бо раніше я працював звичайним вчителем, а повернувся керівником. Знали, що я дуже вимогливий, старанний і відповідально ставлюсь до своєї роботи. Але про те, як я буду керувати школою, вони нічого не знали. В перші дні всіх зібрав і пояснив, як далі будемо працювати. В школі працюють тільки двоє чоловіків-вчителів: окрім мене є ще один чоловік — фізик. Я викладаю «Захист Вітчизни», а всі інші предмети — жінки, яким я сказав: «Дівчата, в школі буде тепло, а від вас треба лише якісне викладання, ви так згодні?» Усі погодились. Через 15 днів пройшли загальні шкільні збори, на яких мені було дуже приємно бачити серед батьків школярів своїх колишніх учнів — вже дорослих людей, які водять до нашої школи вже своїх малюків. Я вимогливий, але завжди хвалив і заохочував дітей. Ми почали працювати не на рейтинг, а на результат. Зараз вже маємо від батьків щиру подяку.

— Серед батьків ви усіх впізнавали в обличчя?

— Так, у мене добра пам’ять на обличчя. На зборах говорив тільки про те, що зможу зробити. Головною умовою батьків було, аби в школі було тепло, і ми це зробили. Батьки нам повірили, потрібно було рухатися далі і йти тільки вперед — школа змінювалася просто на очах. Вчителі завжди сумлінно виконували свої обов’язки, а коли до людини ставляться добре, то вона ще більше відкривається. Наприклад, проводився конкурс «Вчитель року». Марія Василівна Стежак, вчителька початкових класів, має вищу категорію та 25 років стажу і могла б не брати участь в ньому. Але ж ні, вона пішла на конкурс заради того, щоб свої методики роботи передати на рівні району. Потрібно передавати досвід, бо молоді вчителі бажають обмінюватися інформацією, раціональне зерно з досвіду досвідчених вчителів обов’язково знайдуть і почерпнуть. Таким чином, вона й сама переживає другу молодість: головне, що вона має мотивацію до цього.

— Яке забезпечення має ваш заклад?

— Сьогодні нам, як і усім, дуже важко. Але маємо 100 га землі, шкода що останні 8 років не було ніякого врожаю. Та цього року дав Бог нам врожай, на якому ми заробили 90 тис. грн. Гроші пішли на шкільний рахунок. Власноруч не займались землеробством, а здали землю в оренду, зібрали 146 т пшениці і 143 т ячменю. Наш наділ не дуже гарний, врожай становив близько 3 т з гектару, але я погодився і на це. На зароблені кошти за допомогою депутатів міської влади було куплено новий комп’ютерний клас. Тепер в нашій школі таких класи вже два, і коли проводиться урок інформатики, то учнів ділять на дві групи по 10 чоловік в кожному кабінеті.

— Чи має місце в школі збір грошових внесків на різноманітні потреби?

— У нас є шкільний фонд, внесок до якого складає 5 грн. на місяць, на навчальний рік загальна сума складає 45 грн. Я вважаю, що такий фонд повинен бути і поясню чому. Коли діти беруть участь в змаганнях, олімпіадах, школа повинна дати їм хоча б грамоту, а вартість однієї простої грамоти складає 3 грн. Всі ці гроші витрачаються тільки на потреби дітей. Багато батьків здають кошти, та я навіть не починаю з ними розмову про це. Батьківський комітет сам повідомив всім, що школі необхідні певні кошти на наші потреби.

— Тепер питання стратегічне: як ви ставитесь до реформ в освіті?

— Зараз майже усі діти індиго, народжені після 2005 року мають такі здібності. Наприклад, на другому місяці від народження діти вже тримають самостійно голівку, а в місяць і два тижні вони вже впізнають батьків. Такі дітки дуже швидко розвиваються і досягають до 20 років того, що ми змогли досягнути лише в 40 років. Тож ті, хто займався плануванням і розробкою реформи, мабуть, взяли це до уваги.

— Маємо до вас традиційне запитання: що ви побажаєте українській владі, в цілому, від місцевої і до Президента України?

— Владі бажаю одне — не заважайте людям. Влада стримує багато, молоді люди мають бажання щось робить для покращення життя, а система не дає можливості їй цього зробити.

— І що ви побажаєте українському народові?

— Українці — дуже гарний, сильний і мужній народ. Мої родичі живуть в Росії, забезпечені люди, мають свій бізнес. І коли вони мені телефонують, то запитують як я тут живу в «хохляндії», але ж я за те на них не ображаюсь. Та після нашої розмови зізнаються, що українці люблять Україну більше, аніж росіяни Росію, і вони нам через це заздрять.

Мені дуже подобається вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну»:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну.

Тож бажаю всьому українському народові, усім тим націям і народностям, які проживають в нашій державі — любіть Україну!

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Інші публікації з цієї теми:

Нове дихання татарбунарської школи

Казкова фантазія у передноворічний час

Поделиться статьей в социальных сетях: