>

Як би наш край не став пустелею: землю палять …

У № 6  «Народна думка» від 15 червня 2016 у публікації «Лес рубят щепки летят» піднята дуже гостра проблема збереження лісопосадок. Чим ближче до настання холодів вона стає ще актуальнішою. Що не випалили безалаберні аграрії після жнив — довершать чорні лісоруби. І так крок за кроком, дерево за деревом самі перетворюємо наш край у пустелю, мовляв клімат дуже стрімко змінюється. Можливо і змінюється, та його стрімкість залежить передусім від нашої  життєдіяльності.

Цінність вказаних лісонасаджень насправді важко переоцінити, про це вже говорилось  автором попередньої статті, та дивує байдужість до цього самих людей і безкарність, яку допускає держава із її потужним чиновницьким і правоохоронно-репресивним апаратом. Така цінність не може належати абстрактно  державі. На ці граблі вже наступали неодноразово. Якщо так, то  нічиє. Повинна бути організація чи то установа балансоутримувач, а її наче б то нема.  І то це на випадок кваліфікації правопорушень за ознаками крадіжки, де потрібні документи про належність і вартість самої деревини як такої.

r2

Однак є єдина для нас усіх екологія і їй завдаються неоцінені збитки. Однозначно хоча б тут проблеми не має бути. Незаконне вирубування (знищення зелених насаджень) це правопорушення проти довкілля. Працівники екологічних служб повинні робити свою справу. Рятувальники і  поліцейські свою. Усі усьому навчені, мають відповідні методики і повноваження. Абсолютно прості речі. Чому не робиться? Це вже інша історія.

Якщо вже і є проблема, то в землі, на якій ростуть лісопосадки. Нонсес. Є сільські і районні ради. Є місцеві державні адміністрації, є також районні підрозділи держгеокадастру і ні у кого із них немає наразі повноважень наводити лад із землями поза межами населених пунктів. Так почали боротися із корупцією, що надали це право лише далеким і таємничим обласним підрозділами держгеокадастру, котрі володіють у кабінетах лише картами і є монополістами на цю ж корупцію.

r3

Що насправді відбувається із землею нікого не цікавить. Область далеко, а місцеві чиновники посилаються на відсутність повноважень. Тим часом, усе горить, вирубується, розорюється. Зникають унікальні ландшафти, лісосмуги, міжпольові шляхи, пасовища, яри, виярки, сінокоси тощо. Усе робиться для засівання лівих гектарів, тимчасового отримання необлікованих прибутків, а далі уже дійсно трава не гори. Та це також інша історія.

В районах, селах, на місцях, або в окремо взятому регіоні цю проблему не зрушити. Вірогідно треба звернути на це увагу органів центральної влади України. Не було б запізно. Мабуть так починалося і з бурштином на Волині.

 

 

 

 

Поделиться статьей в социальных сетях: