>

Життя поліцейського, яке обірвала куля «сталініста»

полицейский Сергей Пригарин - ОдессаНа фото: Сергій ПРИГАРІН

Я завчасно домовлявся про інтерв’ю, яке мало відбутися надвечір 19 січня цього року — на Водохрещу. Моїм співбесідником мав бути начальник Головного управління Національної поліції в Одеській області генерал поліції третього рангу Дмитро Головін. Зранку того дня ми з ним ще раз домовились про це, ось тільки-но Дмитро Валерійович мав з’їздити вдень в область — оглянути в якому стані знаходяться після розчистки завалені давно не баченим снігом дороги. Мали поговорити з ним про минулий 2017 рік, як завершила його поліція Одещини. Але інтерв’ю не сталося, все змінилося вмить. Бо саме надвечір того ж дня в Одесі відбулися драматичні, криваві події, що призвели до загибелі одного поліцейського, ще двоє правоохоронців та один випадковий перехожий були поранені.

Маленька дівчинка, яка залишилась без тата

Загиблим поліцейським виявився 27-річний дільничний офіцер Приморського відділу поліції Одеси Сергій Пригарін. Його дружина та дворічна донечка вмить осиротіли. Напевне, що малесеньке дівчатко навіть не запам’ятає свого татка, бо дітки починають пам’ятати щонайменше з 3-4 рочків. Все, що буде нагадувати їй про нього у її, вже зламаному, подальшому житті — фотографії та відео, яких, вочевидь, трохи зібралось у сімейному архіві за її перші два роки життя. І все — тата немає, він її ніколи більше не покличе, не візьме до себе на руки, не погладить по голівці.

Та чому ж його, такого молодого, гарного та сильного, на стало в одну мить? Ні, Сергій не воював і не загинув в АТО на сході країни, він оберігав закон, мир та наш спокій за кілька сотень кілометрів від лінії фронту — у мирній Одесі. Того дня, по обіді, на лінію «102» надійшло повідомлення про те, що на вул. Новосельського лунають постріли з вогнепальної зброї. Молодий офіцер та ще двоє оперативників прибули на виклик.

З’ясувалось, що стрілок –57-и річний Валентин Дорошенко, відомий в Одесі «сталініст», називав себе членом партії Сталіна та лідером об’єднання «ЗУБР» (за Україну, Білорусь та Росію). Одесити раніше часто могли бачити його верхи на коні біля будівлі Одеської міськради та пам’ятника Дюку. Він разом зі своїми прибічниками тримали в руках портрети Сталіна, «співали», а точніше — волали пісні про те, що вони «русские». Тоді, до кінця 2013 року, їм ніхто не заважав того робити. Згодом трагічні події на Майдані та війна на сході України, змусила цю нечисть розчинитися в натовпі.

Щось не поділив Дорошенко того дня з одним зі своїх поплічників, та так, що вибігши за ним на вулицю — застрелив того. Сергію Пригаріну він холоднокровно вистрілив прямо в груди, медики робили все, що могли — та марно.

З таким же самим цинізмом вбивця спокійнісінько ходив з автоматом в руках надворі, переслідуючи інших людей та стріляючи по них. І попри увесь цей жах, що відбувався близько півгодини, вразила мужність лікарів швидкої допомоги, які прибули на виклик. В прямому розумінні, поміж автоматними чергами, без спецзасобів захисту, ризикуючи власним життям, вони надавали допомогу пораненим та вивозили їх з поля бою. І все це можна було згодом побачити на відео в Інтернеті, яке ще один відчайдуха зняв на свій мобільний телефон, що, цілком можливо, буде слугувати доказами у цій кримінальній справі.

Драма, якої могло й не бути, завершилась: Дорошенка правоохоронці ліквідували, та сплачена ціна непомірна. Зараз точиться багато розмов про те, чому так сталося. Що можна було б уникнути трагедії, аби правоохоронці надягли «броніки» перед від’їздом на виклик. Ми ж бо всі дуже розумні, коли оцінюємо чиїсь дії, а не свої. І мало хто задумується, що корінь трагедії куди глибший.

Звідки в Одесі взялися сепаратисти

«Диму без вогню не буває» — відома усім приказка. Довгий час, монотонно та наполегливо, певними силами антиукраїнського спрямування в Одесі насаджувалась думка про те, що Одеса — особлива, вона сама по собі, поза Україною, і наша національність — одесити, бо ми «говорим по-русски», а до всього іншого — нам немає ніякого діла. Так, звучить нібито класно та безневинно, та то на перший погляд.

Якось мені довелось спілкуватись з однією доволі відомою особою, чоловіком, який гордо називав себе патріотом Одеси. Його фраза невдовзі відразу розставила все на свої місця: «Я не винуватий в тому, що вся Україна будувалася навколо Одеси», — в пориві свого переконання в «патріотизмі» вигукнув він. За його «логікою» Одеса — це одне, а Україна — інше.

Та насправді за всіма такими висловами стоять холоднокровно розроблені потужні політтехнології. Одесу довго «качали». Багато хто пам’ятає, коли, наприклад, ще зовсім недавно був такий собі достатньо рейтинговий, та на щастя, вже колишній, одеський телеканал «АТВ». Щодня його ведучі, не втомлюючись, як могли тоді славили Росію, проклинали «фашистов-бэндеровцэв», націоналістів та мера Одеси Гурвіца. Вони ж тоді «крутили» на своєму каналі і вбивцю Дорошенка — «розкрутили». А зараз ці медійні обличчя усім складом «успішно сяють» вже на іншому, зовсім недешевому, одеському телеканалі — вони стали «патріотами». Девіз простий: «Були би гроші, а «патріоти» знайдуться».

Одесу ледь не «розкачали» до того, що усі ми, одесити, справжні патріоти, і ті, хто себе видавав за таких, ледь не стали «путінською одеською народною республікою» на весні 2014 року. Та Бог відвів: «руська вєсна» в Одесу не прийшла.

Якби тоді, свого часу, за підтримки телеканалу АТВ та проросійських дармоїдів сталініст Дорошенко не мав підтримки, а його протиукраїнські дії були належним чином упереджені, то 19 січня 2018 року на вул. Новосельського трагедії би не сталося. І Сергій Пригарін не загинув би, а його доця мала би собі тата.

Не можна не любити свою землю, Батьківщину, зраджувати її, закликати на неї агресора, навіть, якщо він розмовляє з тобою однією мовою. Бо питання мови, віри та нашої історії завжди були й назавжди залишаться найчутливішими для будь-якого суспільства.

Поліція — завжди під лавиною критики…
І під кулями теж

На сході України вже майже чотири роки йде справжня смертоносна війна. Той, хто кликав Путіна з його військом в Україну — отримав бажане, цей міжнародний вбивця прийшов до нас. Тільки з цим багато громадян України теж отримали чимало, тільки інше: смерть, розвалини, знедолення. Наші військові воюють на сході, а разом з ними — підрозділи поліції, яких відряджають виконувати функції з охорону правопорядку на лінії розмежування, одним словом — теж на війну.

За ці чотири роки змінилася й природа нашого патріотизму, не відразу й зрозумієш: де патріот, чи він насправді таким є? Ледве не в кожному місті та селі є патріоти, з пов’язками на руках, яка у кожного своя. Характерна особливість у діях деяких таких, навіть, не знаю як і назвати — формувань, наступна: суперечки вирішують виключно силою: в земельних питаннях, на виборчих дільницях, в рейдерських атаках на підприємства, в судах, у сутичках з поліцією.

Так, сучасна, новостворена поліція, потребує ще багатьох змін. Але хто сказав, що все буде легко, і відбудеться ледве не за один день чи місяць, як у казці? Ні, так не буває, і, насамперед, через те, що до цього поліцію, а до недавнього — міліцію, роками, системно знищували корумповані чиновники, а разом з цим — і довіру до неї серед людей.

Тільки чому тоді, коли треба, не вагаючись, та просто виконуючи свій професійний обов’язок, вони, нинішні поліцейські, у прямому сенсі, йдуть під кулі. Так само, як зробив це Сергій Пригарін. Чому зараз, під час війни, ті, хто називає себе «патріотами», дозволяють собі під час «мирних» акцій не на жарт бити поліцейських, ставлячи під загрозу їх життя. Невже не можна, попередньо домовившись на зустріч з керівництвом поліції, обговорити питання у правовому полі? Відповідь одна: «Можна і треба, іншого шляху не має». І я не вірю, що генерал Дмитро Головін відмовить комусь у такій зустрічі. Бо він є першим, хто зацікавлений у такому діалозі.

На ранок наступного дня

А на ранок 20-го січня відбулося справжнє дежавю: в Одесі знову стріляли. Якийсь неурівноважений з 8-го поверху житлового будинку почав стріляти по людях. Що має робити держава робити в таких випадках? Так — виконувати свої функції, захищати життя своїх громадян. І вона їх виконала й на цей раз: правоохоронці локалізували злочинця. Тільки ніхто з них не був впевнений в тому, що цього разу повернеться додому після завдання живим. Вони знають, усвідомлюють це, бо це — їх робота.

В чому ж полягає наша робота, а точніше — ставлення до правоохоронців? Ми маємо поважати їх. Звичайно, що в лавах поліції є ще й досі такі, що заслуговують людського осуду, критики. Але такі люди є скрізь, й у державних та приватних структурах також. Та все ж таких — значна меншість, і прийде той час, коли і їх стане зовсім мало. Тому нам, суспільству, треба це розуміти, мати терпіння, і не міряти усіх однаково. Інакше свою країну ми ніколи не змінимо, і будемо винні у цьому лише самі. До того ж, аби усунути їх із займаних посад, є юридичні шляхи та важелі.

Старший лейтенант поліції Сергій Пригарін зі свого останнього службового бойового завдання живим не повернувся. На третій день з ним прощалися: рідні, друзі, товариші, колеги, небайдужі одесити. 2018 рік тільки-но розпочався, та для Сергія він став останнім в житті. Дуже хочеться вірити в те, що Господь прийняв його загибель як велику жертву за свою країну— нашу землю обітовану — Україну, і прийняв його у своє Царство Небесне. І нехай Бог дасть велику втіху рідним Сергія, а нам усім — великого примирення та взаєморозуміння між собою.

Владислав ОЗАРІНСЬКИЙ

Поделиться статьей в социальных сетях: